Глава 9 . Під прицілом камери

Елла : 

Коридори лікарні, які ще хвилину тому здавалися тихими, наповнилися шумом кроків та вигуками. Я бачила крізь скляні двері холу, як спалахують професійні камери. Маргарита Степанівна не просто зникла — вона кинула в нас гранату, витягнувши чеку.

​— Елло, йди в палату до Насті. Не виходь, поки я не скажу, — голос Марка став сталевим. Він поправив манжети, ніби готувався до бою, а не до розмови.

— Але Марку, цей контракт... — я стиснула його руку. — Якщо вони покажуть його журналістам, вони скажуть, що ти купив маму для своєї доньки!

— Нехай кажуть, що хочуть. Я розберуся. Йди!

​Я забігла в палату. Настя вже прокинулася. Вона виглядала такою маленькою на цьому величезному білому ліжку, обкладена датчиками. Її щічки нарешті почали рожевіти.

— Елло? Чому там так шумно? — вона простягнула до мене рученята. — Де тато?

— Тато вирішує справи, сонечко. Все добре, — я сіла поруч і міцно обійняла її, хоча в самої серце калатало десь у горлі.

​Раптом двері палати розчинилися. Увійшла жінка в елегантному, але занадто строгому сірому костюмі. За нею йшли двоє чоловіків з папками. Це була Ганна Борисівна — бабуся Насті, жінка, яка ненавиділа Марка всією душею.

— Ось ти де, бідна моя сирітко! — заголосила вона, навіть не дивлячись на дитину, а одразу позуючи для камери, що з’явилася в дверях. — Марку, як ти міг довірити Настю цій... акторці? У мене на руках копія договору! П’ятдесят тисяч доларів за роль люблячої матусі? Це ж цинізм вищої міри!

​Я відчула, як холодна хвиля сорому накриває мене. Об’єктив камери повернувся в мій бік. Я затулила Настю собою, не даючи журналістам знімати її налякане обличчя.

— Вийдіть звідси! — вигукнула я. — Дитині потрібен спокій!

— О, подивіться на неї! — Ганна Борисівна вказала на мене пальцем з ідеальним манікюром. — Вона вже вжилася в роль. Скільки тобі пообіцяли за цей скандал, люба?

​У цей момент у палату увійшов Марк. Він не кричав. Він просто став між мною та натовпом журналістів. Його постать закрила все світло, стаючи для нас із Настею стіною.

— Досить, — сказав він так тихо, що в кімнаті миттєво стало чутно, як працює кондиціонер. — Ганно Борисівно, ви привели сюди пресу до хворої онуки. Це і є ваша «турбота»?

​— Я рятую її від твоєї брехні! — вигукнула вона, піднімаючи вгору копію контракту. — Гляньте всі! Ось дата, ось підпис! Ця дівчина — просто наймана нянька, яку він змусив грати кохану, щоб ошукати опікунську раду!

​Марк повільно підійшов до неї і взяв папірець. Він подивився на нього секунду, а потім... розірвав на дрібні клаптики.

— Цей папір більше не має значення, — Марк повернувся до камер. — Бо він застарів ще до того, як чорнило висохло.

​Він зробив крок до мене. Моє серце, здавалося, зупинилося. На очах у мільйонів глядачів, під спалахами камер, Марк Демидов — людина-лід, «крижаний бос» — опустився на одне коліно прямо біля лікарняного ліжка.

​— Елло, — він взяв мою руку у свою. Його долоня більше не була холодною. — Я починав це як гру, бо був дурнем. Я думав, що можу купити безпеку для своєї доньки. Але сьогодні, коли я побачив тебе на березі... я зрозумів, що є речі, які не мають ціни. Мені не потрібен контракт. Мені потрібна ти. Справжня. Назавжди.

​Він дістав з кишені ту саму каблучку, про яку казав раніше — родинну реліквію.

— Ти станеш моєю дружиною? Не на місяць. Не за гроші. А тому, що я не уявляю без тебе жодного наступного ранку?

​У палаті запала така тиша, що було чутно, як Настя затамувала подих. Ганна Борисівна випустила сумочку з рук. Журналісти навіть забули, що треба ставити запитання.

​Я дивилася на Марка і бачила в його очах не Боса, а чоловіка, який щойно спалив усі мости заради мене.

— Так, — прошепотіла я. — Так, Марку.

​— Ура! — Настя раптом підскочила на ліжку і обхопила нас обох руками. — Тепер ти справжня мама! Тепер ніхто тебе не забере!

​Камери продовжували клацати, але Марк більше не звертав на них уваги. Він підвівся і притягнув мене до себе, цілуючи прямо на очах у розлюченої тещі та всієї країни. Це був фінал нашої старої історії... і початок чогось значно небезпечнішого.

​Бо я помітила, як у дверях майнула тінь. Маргарита Степанівна стояла там, ховаючись за спинами журналістів. Вона не виглядала переможеною. Вона посміхалася. Посмішкою людини, яка щойно підготувала наступний хід.

​Питання для читачів : 

А-а-а! Ви бачили це?! Він освідчився прямо в лікарні! Але чи не занадто це ризиковано? І що це за дивна посмішка у Маргарити? Як ви думаєте, що вона задумала далі? Невже вона знає про Еллу щось таке, що може зруйнувати цей шлюб ще до весілля? Чекаю на ваші версії, бо я сама в шоці від Марка!