Глава 8 . На межі життя та ілюзій

Елла : 

Холод. Спочатку я відчула лише його. Він просочувався крізь пальці, сковував легені, не даючи зробити навіть найменший вдих. Я намагалася розплющити очі, але повіки здавалися залитими свинцем. Перед очима все ще стояла та сама картина: маленькі ручки Насті, що зникають під темною водою озера, і кам’яне обличчя Маргарити Степанівни.

​— Дихай, Елло! Дихай, чорт забирай! — цей голос я впізнала б із тисячі.

Різкий поштовх у груди змусив мене вигнутися і нарешті втягнути повітря. Я закашлялася, відчуваючи в роті гіркий присмак того самого чаю.

​Я розплющила очі. Все було розмитим. Я лежала на траві, моя сукня була мокрою і брудною, а наді мною схилився Марк. Його обличчя... я ніколи не бачила його таким. Жодної краплі льоду. Тільки дикий, первісний жах. Його сорочка була розірвана, волосся збите, а з рук стікала вода.

​— Настя... — прохрипіла я, хапаючи його за мокрий рукав. — Марку, Настя... вона впала... я не змогла...

— Тихо, — він притиснув мою голову до своїх грудей. Я відчула, як шалено б’ється його серце. — Вона жива. Я встиг. Лікарі вже займаються нею.

​Я повернула голову і побачила віддалік машину швидкої допомоги. Біля неї метушилися люди в білих халатах. А трохи осторонь, на лавці, сиділа Маргарита. Вона притискала до обличчя хусточку і голосно ридала, привертаючи увагу перехожих.

​— Це вона... — я спробувала піднятися, але світ знову хитнувся. — Марку, вона щось підсипала мені в чай. Я не могла поворухнутися. Я бачила, як Настя падає, але моє тіло не слухалося!

​Марк допоміг мені сісти. Його погляд став холодним, але цього разу цей холод був спрямований не на мене. Він подивився на Маргариту, яка продовжувала свою виставу.

— Пане Демидов! — закричала вона, помітивши, що я прийшла до тями. — Я ж казала! Я бачила, як ця дівчина просто стояла і дивилася! Вона навіть не поворухнулася, коли дитина послизнулася! Вона хотіла позбутися вашої доньки, щоб бути тільки з вами! Це вона її штовхнула!

​Слова няні були як ляпаси. Я дивилася на неї, не вірячи своїм вухам.

— Ви брешете... — мій голос зірвався на шепіт. — Ви стояли поруч і дивилися, як дитина тоне!

​Марк повільно підвівся. Він не сказав ні слова Маргариті. Він підійшов до одного з охоронців, які вже прибули на місце, і щось тихо наказав. Потім повернувся до мене, підхопив на руки, ніби я нічого не важила, і поніс до своєї машини.

​Ми були в лікарні вже три години. Настю залишили під наглядом, лікар сказав, що вона просто наковталася води й сильно злякалася, але її життю нічого не загрожує. Мене теж оглянули. Аналіз крові підтвердив наявність сильного седативного засобу.

​Я сиділа в коридорі, загорнута в теплий плед, який мені приніс водій. Марк вийшов з палати доньки й зупинився навпроти мене.

— Елло.

Я підняла на нього очі. Я чекала звинувачень. Чекала, що він повірить жінці, яка була з ним тридцять років, а не дівчині з вулиці.

​— Вона більше не повернеться в мій дім, — сказав він. — Записи з камер спостереження в парку вже у мене. На них чітко видно, що ти намагалася встати, але впала, а вона... вона просто стояла і чекала.

​Він сів поруч зі мною на вузьку лікарняну лавку.

— Навіщо їй це? — запитала я, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. — Вона ж могла вбити дитину!

— Маргарита вважає Настю своєю власністю. А тебе — загрозою. Вона хотіла стати «рятівницею» в останній момент, щоб вигнати тебе і знову стати незамінною. Але вона не врахувала одного.

​Він наблизився до мене так близько, що я відчула запах його шкіри — суміш хлорованої води та дорогого тютюну. Його рука обережно торкнулася моєї щоки, витираючи сльозу.

— Чого вона не врахувала? — прошепотіла я.

— Того, що я вже не зможу без тебе дихати, Елло. Коли я побачив тебе на землі без тями, я зрозумів... що та аварія на дорозі була моїм останнім попередженням. Я не дозволю нікому — ні тіням минулого, ні ворогам майбутнього — забрати тебе у нас.

​Він нахилився, і я затамувала подих. Його губи торкнулися моїх — спочатку обережно, майже невагомо, а потім з такою відчаєм і жагою, що весь світ навколо перестав існувати. Це не був поцілунок Боса і підлеглої. Це був поцілунок двох людей, які щойно пройшли через пекло і нарешті знайшли одне одного.

​Але раптом двері палати прочинилися, і на порозі з’явився чоловік у дорогому костюмі з папкою в руках.

— Марку Олександровичу, вибачте, що турбую, але у нас проблеми. Маргарита Степанівна не поїхала до поліції. Вона зникла. Але перед цим вона встигла зробити один дзвінок.

​Марк відсторонився від мене, його обличчя знову стало кам’яним.

— Кому?

— Вашій колишній тещі. Тій самій, що п’ять років намагається відсудити Настю. Вони вже їдуть сюди з пресою та адвокатами. І вони мають копію вашого «фіктивного» контракту з Еллою, який ви підписали вночі.

​Я похолола. Наша «гра» стала нашою пасткою.

​Питання для читачів : 

Що?! Тепер Настю можуть забрати через цей контракт? Невже Маргарита все прорахувала наперед? Як ви думаєте, чи зможе Марк довести, що його почуття до Елли тепер справжні? І що буде робити Елла, коли в лікарню увірвуться адвокати з телекамерами? Пишіть, я просто не встигаю витирати сльози, поки пишу це!