Глава 3 . У лігві звіра

Елла : 

Маєток Демидова зустрів мене гробовою тишею та холодним сяйвом мармуру. Я стояла в холі, тримаючи в руках свою стару сумку, і почувалася так, ніби випадково забрела в музей, де кожен експонат коштує більше, ніж моє життя.

​— Ви запізнилися на сім хвилин, — пролунав зверху знайомий крижаний голос.

Марк стояв на другому поверсі, застібаючи ґудзики на рукавах білосніжної сорочки. Навіть удома він виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки Forbes. Його погляд був настільки важким, що я ледь не опустила голову, але вчасно згадала: я тут заради дитини.

​— Пробки, Марку Олександровичу. Я не вмію літати, — відрізала я, намагаючись не кульгати на розбите коліно, яке нещадно пекло під тканиною джинсів.

Він спустився сходами, зупинившись лише за крок від мене. Від нього пахло дорогим парфумом і впевненістю, яка межувала з тиранією.

— Ваша єдина робота — заспокоїти Настю. Якщо через годину вона не поїсть, ви вилетите звідси швидше, ніж встигнете вимовити слово «няня». Зрозуміло?

​Я хотіла відповісти щось дошкульне про його «гостинність», але раптом почула гучний звук розбитого посуду десь у глибині будинку. Ми обоє здригнулися.

— Це з її кімнати! — вигукнула я і, забувши про біль у нозі, кинулася на звук.

​На другому поверсі, біля високих дубових дверей, стояла жінка років п’ятдесяти в бездоганно накрохмаленому фартуху. Її обличчя нагадувало маску з сухої глини, а очі звузилися, щойно вона побачила мене.

— Маргарито Степанівно, що сталося? — суворо запитав Марк, підходячи до нас.

— Дівчисько знову буянить, — процідила вона, ігноруючи мій погляд. — Викинула тарілку з кашею за двері. Я ж казала вам, Марку Олександровичу, цій дитині потрібна дисципліна і суворий режим, а не потакання примхам. А це хто? Чергова невдаха з вулиці?

​Вона змірила мене поглядом, повним такої відвертої зневаги, що мені стало холодно.

— Це Елла. Нова няня Насті, — представив мене Бос.

Маргарита Степанівна видала звук, схожий на шипіння змії.

— Няня? Ця обідранка? Вона ж пахне дешевим милом і вуличним пилом! Марку Олександровичу, ви робите помилку. Вона вкраде срібло і втече до вечора.

​— Я не краду срібло, — спокійно сказала я, хоча всередині все кипіло. — А от ви, здається, забули, що діти — це не солдати на параді.

​Я рішуче відчинила двері. Кімната Насті була величезною, заставленою дорогими іграшками, але в ній було неймовірно самотньо. Дівчинка забилася в куток величезного ліжка. Побачивши мене, вона на мить завмерла, а потім її обличчя осяяла посмішка, від якої в мене забриніли сльози.

— Мамо! Ти прийшла! — вона кинулася мені в обійми, міцно вчепившись у шию.

​Година минула швидко. Настя з’їла все, постійно тримаючи мене за руку. Але справжнє випробування почалося, коли Бос пішов у кабінет, а я залишилася один на один зі старою нянею в коридорі. Маргарита Степанівна підійшла до мене впритул.

— Слухай сюди, дівчисько, — прошепотіла вона. — Ти тут ненадовго. Знаєш, що сталося з попередньою нянею? Вона зникла посеред ночі. Без речей. Без грошей. Раджу тобі забратися зараз, поки твої ноги ще ходять.

​Вона розвернулася і пішла, а за хвилину з кабінету Марка почувся гучний крик:

— Елло! Негайно зайди сюди!

​Я вбігла в кабінет і завмерла. Марк стояв біля відчиненого сейфа. Очі його налилися кров'ю.

— Де документи на опіку і моє кільце? — прохрипів він. — Тільки ти заходила сюди за підносом. Маргарита казала правду... ти звичайна злодійка.

​Питання для читачів : 

Оце так підстава! Хто вкрав документи — невже це хитра Маргарита Степанівна підкинула їх у сумку Елли? Чи у Боса є свої таємниці? Як Еллі тепер виправдатися? Пишіть ваші теорії!