Глава 13 . Лабіринт крижаної королеви

​Настя : 

Я чула, як зачинився таємний хід. Елла і Віка були в безпеці, наскільки це було можливо в будинку, повному ворогів. Тепер у кімнаті залишилася лише я і темрява, яку розрізало світло ліхтарів тих, хто увірвався всередину.

​— О, то ось де наша маленька бізнес-леді, — Маргарита переступила через уламки дверей. Її очі за склом окулярів блищали ненавистю. Поруч із нею стояв кремезний чоловік із перебитим носом — один із посіпак Артема. — Думала, якщо вкрала папери, то стала всесильною? Ти просто дитина, яка загралася.

​Я не відступала. Я стояла посеред дитячої, міцно стискаючи в руках ліхтар-шокер. Моє серце калатало, як божевільне, але я згадувала слова з листа Ганни Борисівни: «Емоції — це слабкість, яку ворог використовує проти тебе. Стань льодом».

​— Віка вже в безпечному місці, — сказала я рівним голосом. — А поліція отримала сигнал тривоги в ту саму мить, як ви перетнули периметр. Система охорони «Крижаного Холдингу» працює на автономних серверах.

​— Брешеш! — вигукнула Маргарита, але помітно знервувала. Вона кивнула чоловікові: — Хапай її! Вона знає, де документи!

​Чоловік кинувся на мене. Я не стала чекати. Я знала кожну шпарину в цій кімнаті. Натиснувши кнопку на пульті, який ховала в кишені, я активувала «нічний режим захисту», про який Марк навіть не здогадувався — його встановила бабуся ще до мого народження.

​Зі стелі впали важкі металеві ролети, відрізаючи вихід. Кімнату наповнив гучний звук сирени, а з прихованих отворів почав виходити густий білий газ.

​— Що це?! — закричав чоловік, кашляючи і розмахуючи руками в тумані.

​— Це безпечний газ для дезорієнтації, — вигукнула я, одягаючи маску, яку заздалегідь витягла з-під ліжка. — У вас є дві хвилини, поки ви не заснете.

​Я кинулася вбік, прослизаючи під руками чоловіка, і натиснула на шокер. Синій розряд прошив темряву. Чоловік зойкнув і впав на килим.

​Але Маргарита виявилася хитрішою. Вона прикрила обличчя шарфом і встигла вхопити мене за косу, коли я намагалася пробігти повз неї.

​— Ти... дрянь! — прохрипіла вона, тягнучи мене до себе. — Ти думала, що можеш мене перемогти? Я витратила роки, щоб підібратися до ваших мільярдів! Якщо я не отримаю гроші, я заберу твою голову!

​Вона замахнулася ножем, але в цей момент ролети на вікнах розлетілися на шматки від вибуху. Скло посипалося дощем.

​— Настю! — цей голос я впізнала б усюди.

​Це був Марк. Він був у лікарняному халаті, поверх якого накинув куртку. Його боку розпливалася червона пляма — шви розійшлися, але він тримав у руках зброю і виглядав як справжній розлючений вовк.

​— Відпусти її, Маргарито, — процідив він, важко дихаючи. — Це кінець. Мій дім оточений спецназом.

​Маргарита притиснула мене до себе, ніж торкнувся моєї шиї.

— Крок вперед — і спадкоємиця помре! Твоя «сестричка», Марку! Я все знаю!

​Марк зупинився. Його руки тремтіли, але погляд був прикутий до Маргарити.

— Ти не зможеш втекти. Віддай мені Настю, і я обіцяю... я дам тобі шанс на суд, а не на самосуд.

​— Мені не потрібен суд! — заверещала вона.

​Я відчула, як її рука на моїй шиї трохи ослабла від істерики. Це була моя єдина можливість. Я з силою вдарила її каблуком по нозі й одночасно ткнула шокером у руку, що тримала ніж.

​Маргарита скрикнула і відсахнулася. Цієї миті Марку вистачило, щоб зробити ривок. Він збив її з ніг, накриваючи своїм тілом.

​Через секунду в кімнату ввірвалися люди в камуфляжі. Світло спалахнуло, засліплюючи всіх. Маргариту притиснули до підлоги й наділи кайданки.

​Я стояла посеред розгромленої дитячої, важко дихаючи. Марк піднявся, тримаючись за закривавлений бік, і зробив крок до мене.

​— Настю... ти як? Ти поранена? — він хотів мене обійняти, але раптом зупинився, згадавши нашу розмову в лікарні.

​Я подивилася на нього. Він ризикнув життям, втік із лікарні з розірваною раною, щоб врятувати мене. Не акції, не компанію, а мене.

​— Я в порядку, — тихо сказала я. А потім, не втримавшись, кинулася до нього й міцно обійняла. — Дякую... брате.

​Він здригнувся від цього слова, але обійняв мене у відповідь, сховавши обличчя в моєму волоссі.

​— Все скінчено, — прошепотів він. — Тепер ми справді в безпеці.

​Але в цей момент до кімнати забіг Андрій. Його обличчя було блідим.

— Марку, Настю... У нас проблема. Елла та Віка... їх немає в сейфовій кімнаті.

​Я відсторонилася, відчуваючи, як серце знову падає в прірву.

— Що ти маєш на увазі — немає? Я сама зачинила їх у тунелі!

​— Тунель відкритий з іншого боку, — сказав Андрій, показуючи на екран планшета. — Там був третій спільник. Артем не діяв сам. У нього був хтось усередині нашої системи. Хтось, хто знав про таємні ходи Ганни Борисівни.

​На підлозі біля вікна я помітила маленьку шпильку для волосся, яка належала Віці. А поруч — записку, написану на дорогому папері:

«Акції в обмін на Віку та Еллу. Зустрінемося там, де все почалося — у старій бібліотеці Ганни Борисівни через годину. Один рух поліції — і ти залишишся останньою Демидовою на цій землі».

​Питання для читачів:

Хто цей «третій спільник», який зрадив сім'ю? Невже Артем мав ще одного козиря в рукаві? І чи зможуть Марк та Настя врятувати своїх найрідніших у місці, де зберігаються найстрашніші таємниці Ганни Борисівни?