Глава 12 . Тінь у дитячій кімнаті

Елла : 

Будинок став чужим. Я ходила коридорами, і мені здавалося, що стіни стискаються. Марк у лікарні, Настя зачинилася в кабінеті бабусі й поводиться як доросла жінка, а маленька Віка... вона єдина, хто ще дарував мені відчуття реальності.

​— Мамо, а де Настя? Вона обіцяла почитати мені про принцес, — Віка смикнула мене за край сукні, тримаючи в руках свою улюблену книжку.

​Я присіла біля неї, намагаючись усміхнутися, хоча серце розривалося.

— Настя зараз дуже зайнята, сонечко. Вона тепер допомагає татові з важливими справами. Давай я тобі почитаю.

​Ми пішли до дитячої. Я читала казку, але мої думки були далеко. Я згадувала Валерію. Мою сестру. Тепер, знаючи, що Віка — її донька, я дивилася на малу й бачила знайомий розріз очей, таку ж ямочку на щічці. Марк обдурив мене, але він врятував цю дитину від Артема. Чи могла я його ненавидіти за це?

​Раптом світло в кімнаті блимнуло й згасло.

​— Ой, — пискнула Віка, притискаючись до мене. — Темно.

​— Все добре, мабуть, просто гроза починається, — заспокоїла я її, хоча на вулиці було тихо.

​Я дістала телефон, щоб увімкнути ліхтарик, але зв'язку не було. Взагалі. «Глушилка», — промайнуло в голові слово, яке я часто чула від охорони Марка. Моє серце пропустило удар.

​— Віко, сиди тут і не рухайся, — прошепотіла я.

​Я вийшла в коридор. Будинок був занурений у повну темряву. Охорона мала бути на постах, але чому так тихо? Де Андрій?

​Раптом знизу почувся звук розбитого скла. А потім — кроки. Впевнені, повільні кроки на підборах. Цей звук я впізнала б із тисячі. Маргарита.

​Я кинулася назад у дитячу, замкнула двері на засув і притиснула Віку до себе.

— Тихо, маленька. Це гра в хованки. Треба сидіти дуже тихо.

​— Еллочко... я знаю, що ви там, — голос Маргарити пролунав прямо за дверима. Він був солодким і отруйним. — Нащо тобі чужа дитина? Дитина вбивці та зрадниці? Віддай мені Віку, і я дозволю тобі піти. Мені потрібен лише мій «квиток» у щасливе майбутнє.

​— Іди геть! — закричала я, шукаючи очима хоч якийсь захист. — Поліція вже їде!

​— Поліція? — Маргарита розсміялася. — Твої охоронці сплять міцним сном у саду. А телефонна лінія перерізана. Настя думала, що вона найрозумніша, забравши акції. Але папери нічого не варті, якщо спадкоємиця зникне.

​Двері здригнулися від сильного удару. Вона була не сама. З нею був хтось із людей Артема, хто залишився на волі.

​— Мамо, мені страшно! — розплакалася Віка.

​В цей момент я почула інший звук. З боку вікна. Хтось дряпався по пожежній драбині. Я заціпеніла від жаху, думаючи, що нас оточили. Кватирка відчинилася, і в кімнату спритно застрибнула постать у чорному худі.

​— Настя? — видихнула я.

​Настя приклала палець до губ. У її руках був не іржавий шматок заліза, а маленький балончик і важкий ліхтар-шокер. Вона виглядала зосередженою, як ніколи.

​— Бери Віку і йди до таємного проходу за шафою, — швидко прошепотіла вона. — Ганна Борисівна показувала мені його. Він веде в підвал до сейфової кімнати.

​— А як же ти? — я вхопила її за руку.

​— Я — власниця цього дому, — Настя випрямилася, і в світлі блискавки її обличчя здалося зовсім дорослим. — А власники не тікають. Я відверну їхню увагу. Біжіть!

​Двері дитячої почали тріщати. Настя штовхнула нас до шафи, натиснула на приховану кнопку, і стіна від’їхала.

​— Настю, ні! — встигла крикнути я, перш ніж вона зачинила хід з іншого боку.

​Я опинилася в тісному тунелі з Вікою на руках. А за стіною почувся гучний гуркіт — двері дитячої вилетіли.

​— Де дитина?! — прощав голос Маргарити.

​— Віка вже далеко, — почула я спокійний, холодний голос Насті. — А ось ви, Маргарито, щойно зробили свою останню помилку. Ви прийшли в дім, який тепер належить мені.

​Питання для читачів:

Настя залишилася сам-на-сам із озброєною Маргаритою та її спільником. Що вона задумала? Чи встигне Марк на допомогу, чи 10-річній дівчинці доведеться самій завершити цю криваву гру за спадок?