Глава 8 . Обличчя брехні

Марк : 

Холодний вітер з Дніпра бив мені в обличчя, але я відчував лише крижаний спокій у грудях — той самий спокій, який приходить, коли ти вже втратив усе, крім обов’язку діяти.

​Артем стояв переді мною. Мій брат. Людина, яку я оплакував десять років. Людина, яка зараз тримала ніж біля горла моєї дружини і погрожувала життю моїх дітей.

​— Ти завжди був занадто правильним, Марку, — виплюнув Артем, сильніше стискаючи плече Елли. — Навіть коли Валерія благала тебе допомогти їй втекти від мене, ти обрав «закон». Ти здав її Маргариті, щоб вона не псувала репутацію нашої родини!

​Я бачив, як очі Насті розширилися. Вона дивилася на мене так, ніби бачила вперше. Кожне слово Артема було отрутою, яка повільно вбивала мою доньку.

​— Це неправда, — мій голос прозвучав глухо. — Елло, Настю, не слухайте його.

​— Неправда? — Артем розсміявся, і цей сміх змусив мене здригнутися. — Розкажи їм про ту ніч на трасі. Розкажи, як ти наздогнав машину Валерії. Як ти намагався відібрати в неї документи на спадок Ганни Борисівни. Розкажи, як її машина вилетіла в кювет, а ти стояв і дивився, як вона горить!

​— Замовкни! — закричав я, роблячи крок вперед.

​— Стій! — Артем притиснув лезо до шкіри Елли. На її шиї з’явилася тонка червона смужка. — Ще один крок — і Елла піде слідом за сестрою. Настю, дивися на свого «героя». Він не рятував тебе. Він просто ховав свій злочин, виховуючи тебе як власну доньку.

​Я бачив, як Настя відступила від мене. Її обличчя було мокрим від сліз, але вона не видала жодного звуку. Вона дивилася на мої руки, наче шукала на них кров.

​— Тату... — прошепотіла вона. — Скажи, що він бреше. Будь ласка.

​Я не міг дихати. Правда була набагато складнішою, але зараз, під прицілом очей брата-вбивці, будь-яке моє слово здавалося виправданням.

​— Настю, я кохав Валерію як сестру, — почав я, намагаючись тримати голос рівним. — Тієї ночі я намагався її зупинити, бо Артем підрізав їй гальма. Я хотів врятувати її! Але я не встиг...

​— Брехня! — вискнула Маргарита, яка весь цей час стояла за спиною Насті. — Ти хотів грошей Ганни Борисівни! І зараз ти віддаси їх нам, або Віка вдома засне назавжди. Охоронець чекає мого повідомлення.

​Мама Елла раптом підвела голову. Попри ніж біля горла, в її очах спалахнув вогонь, якого я ніколи не бачив.

— Марку, не віддавай їм нічого, — твердо сказала вона. — Вони все одно нас не відпустять. Вони свідків не залишають.

​Артем розлютився. Він замахнувся, щоб вдарити Еллу, і в цей момент сталося те, чого ніхто не очікував.

​Настя, моя маленька, тиха Настя, раптом кинулася не до мене, а до Маргарити. Вона з розгону штовхнула її в бік, вибиваючи телефон з рук жінки. Телефон полетів прямо у воду Дніпра.

​— Ні! — закричала Маргарита, кидаючись до краю пристані.

​Артем на мить відволікся на крик своєї спільниці. Цієї секунди мені вистачило. Я зробив ривок, який тренував роками. Удар у щелепу, перехват руки з ножем — і Артем опинився на бетоні.

​Але він був швидким. Він викрутився, і я відчув гострий біль у боці.

​— Марку! — закричала Елла.

​Я впав на коліна, затискаючи рану. Артем піднявся, важко дихаючи. Він підняв ніж, готуючись до останнього удару. Охорона, яка щойно під’їхала, була занадто далеко. Туман приховував нас.

​— Спадкоємицею буду я, — прошипів Артем, заносячи руку над моєю головою. — Ганна Борисівна помилялася. Слабким тут не місце.

​Я заплющив очі, чекаючи удару, але почув лише глухий звук і крик брата.

Розплющивши очі, я побачив Настю. Вона тримала ту саму важку залізну деталь, яку підібрала раніше. Вона вдарила його по ногах, збивши з ніг.

​— Не чіпай мого тата! — крикнула вона. В її голосі не було страху. Тільки лють.

​Артем впав, і в ту ж мить на нього налетіли мої хлопці з охорони. Андрій скрутив його за секунду. Маргариту теж затримали біля самого краю води.

​Я намагався піднятися, але сили покидали мене. Елла підбігла до мене, намагаючись зупинити кров своїм шарфом.

— Марку, тримайся! Швидка вже їде!

​Я дивився на Настю. Вона стояла осторонь, тримаючи в руках ту саму папку з «доказами», яку впустила Маргарита. Вона не підходила до мене. Вона повільно відкрила її і почала гортати сторінки.

​— Настю... — покликав я її, але голос був ледь чутним.

​Вона підняла на мене очі. В них не було радості від перемоги. Тільки порожнеча.

— Тут результати ДНК, тату, — тихо сказала вона. — Тут написано, що Віка — донька Артема. А я...

​Вона замовкла, дивлячись на останню сторінку. Її обличчя стало кам'яним.

— Тут написано, що моєю мамою була не Валерія.

​Я відчув, як серце зупинилося. Секрет, який ми з Ганною Борисівною ховали десять років, був розкритий.

​— То хто я така, Марку Демидов? — запитала вона, і в її голосі я вперше почув холод, який був притаманний лише моїй покійній бабусі.

​Питання для читачів:

Якщо Настя не донька Валерії, то чия вона? Яку ще таємницю приховувала Ганна Борисівна і чому Марк виховував Настю як власну дитину, знаючи правду? Чи зможе Елла вибачити чоловікові таку глобальну брехню?