Глава 7 . Тіні минулого на березі моря

Настя : 

Запах сирості та старої іржі заповнював легені. Я сиділа в багажнику маминого авто, затиснувши рота рукою, щоб моє важке дихання не видало мене. Машина нарешті зупинилася. Я почула, як грюкнули дверцята, а потім — звук маминих підборів по порізаному бетону старої пристані.

​Я зачекала кілька секунд і обережно прочинила кришку багажника. Туман був такий густий, що здавалося, ніби світ навколо просто зник. У цьому сірому мареві я бачила лише силует мами Елли. Вона виглядала такою тендітною на фоні величезних занедбаних складів.

​— Я прийшла! — голос мами тремтів, але вона намагалася звучати впевнено. — Виходь, Маргарито! Я знаю, що це ти.

​З-за купи іржавих контейнерів випливла постать у довгому сірому пальті. Маргарита. Її обличчя було блідим, а очі горіли якимось хворобливим тріумфом.

​— Еллочко... Яка ти слухняна дівчинка, — процідила вона, зупиняючись за три метри від мами. — Марк би збожеволів, якби знав, що його «ідеальна дружина» знову веде зі мною переговори за його спиною.

— Мені байдуже на твої ігри з Марком, — мама зробила крок вперед. — Ти надіслала мені копію свідоцтва про народження Віки. Де в графі «мати» вказана моя сестра Валерія. Я хочу бачити оригінал. Зараз же!

​Маргарита розсміялася — цей звук був схожий на шелест сухого листя.

— Оригінал коштує дорожче за твій приїзд. Ти ж знаєш, що Ганна Борисівна залишила величезний фонд, який відкриється лише тоді, коли «кровна спадкоємиця» досягне повноліття. Марк переконав усіх, що Віка — ваша спільна дитина, щоб контролювати ці мільярди. Він просто використав дитину своєї покійної коханки, щоб стати ще багатшим.

​Я відчула, як у мене всередині все холоне. Мама Валерія... коханка тата Марка? Це не могло бути правдою! Тато любить маму Еллу!

​— Це брехня! — вигукнула мама Елла. — Марк не такий!

— А ти запитай його про те, чому Валерія зникла за дев'ять місяців до народження Віки, — Маргарита при мружилася. — Ти була лише зручною заміною, Елло. А тепер, коли мені потрібен доступ до фонду, я заберу дитину. У суду не буде питань, коли вони побачать ДНК-тест.

​Мама похитнулася, наче від удару. Я не витримала. Я вискочила з багажника і побігла до неї.

— Мамо! Не слухай її! Вона бреше! — я вхопила маму за руку. Вона була крижаною.

​Маргарита здригнулася від мого крику, але миттєво взяла себе в руки.

— О, і старша тут. Яке зворушливе сімейне возз'єднання. Артеме, здається, нам знадобиться більше місця в машині.

​З тіні складу вийшов чоловік. Високий, у дорогому чорному пальті, з бородою, що була ідеально підстрижена. Він був так схожий на мого тата, що на мить я подумала — це він. Але очі... в них не було життя. Це був чоловік із того понівеченого фото у щоденнику.

​— Знайомся, Елло, — солодко промовила Маргарита. — Це Артем. Рідний брат твого чоловіка, про якого Марк «забув» тобі розповісти. Бо саме Артем мав стати батьком дитини Валерії... поки Марк не вирішив забрати собі все: і жінку, і дитину, і спадок.

​Я відчула, як мама міцно стиснула мою долоню. Її дихання стало уривчастим.

— Марк сказав... він сказав, що його брат загинув багато років тому.

— Марк багато чого каже, — Артем зробив крок до нас. Його голос був низьким і дуже схожим на татів, від чого ставало ще страшніше. — Наприклад, він не каже, що Віка — це єдине, що тримає його імперію на плаву.

​Він простягнув руку до мене, але мама закрила мене собою.

— Не підходь! — крикнула вона.

​— Елло, не роби дурниць, — Артем дістав з кишені телефон і натиснув кнопку. — Подивися на екран.

​Він повернув телефон до нас. На відео була дитяча кімната в нашому домі. Віка спала у своєму ліжечку, а біля неї стояла постать у чорному маскувальному костюмі. Охоронець, якого ми всі знали, тримав руку над її обличчям.

​— Один мій дзвінок — і Віка ніколи не прокинеться, — холодно сказав Артем. — Мені не потрібен скандал. Мені потрібен ключ від банківського осередку Ганни Борисівни, який Марк ховає в кабінеті. Ти поїдеш з нами, Елло. А Настя залишиться тут як гарантія.

​У цей момент з боку дороги почувся рев мотора. Світло фар розрізало туман. Чорний джип тата Марка летів на шаленій швидкості, збиваючи огорожу.

​— Тато! — закричала я.

​Але Артем лише посміхнувся. Він схопив маму за руку і приставив до її боку щось гостре — я побачила блиск металу.

— Стій, Марку! — крикнув він у бік машини, що зупинялася. — Ще крок — і Елла не доживе до розлучення!

​Тато вискочив з машини. Його обличчя було білим, як крейда. Він завмер, дивлячись на брата, якого вважав мертвим, і на маму, яка була за крок від смерті.

​— Артеме... — прошепотів тато. — Відпусти їх. Це між нами.

— Вже ні, братику, — Артем сильніше притиснув маму до себе. — Тепер це стосується всіх. Ти ж не хочеш, щоб Настя дізналася, хто насправді вбив її маму Валерію?

​Я відчула, як земля під ногами почала гойдатися. Тато заціпенів. Мама Елла дивилася на нього з невимовним болем. А Маргарита в цей час повільно підходила до мене ззаду, тримаючи в руках важку папку з тими самими «доказами».

​— Вибирай, Марку, — промовив Артем, дивлячись на годинник. — Або ти віддаєш мені коди від фонду, або я розповідаю Насті всю правду... і повір, після цього вона ніколи більше не назве тебе батьком.

​Я подивилася на тата. Його губи тремтіли. Він повільно підняв руки вгору, здаючись.

— Добре... — тихо сказав він. — Я все віддам. Тільки не кажи їй.

​У цей момент я зрозуміла — у тата справді була таємниця, яка була страшнішою за Маргариту і Артема разом узятих.

​Питання для читачів:

Що ж таке зробив Марк у минулому? Невже він справді винен у смерті Валерії, чи Артем просто майстерно маніпулює фактами? І чи зможе Настя пробачити татові, якщо ця страшна правда виявиться реальністю?