Глава 2 . Погляд з - за воріт

Настя : 

Мені було всього п'ять, коли я вперше побачила Еллу. Тоді мій світ був сірим і мовчазним, а вона принесла в нього кольори. Зараз мені десять, і я точно знаю: за ці кольори я буду битися до останнього.

​Шкільний день добігав кінця. Я чекала на машину тата біля головних воріт, міцно тримаючи рюкзак. Зазвичай я раділа п'ятниці, але сьогодні в грудях було дивне передчуття. Наче повітря стало густим і липким, як перед грозою.

​— Настю! — покликала моя подруга Маша. — Дивись, яка дивна пані на тебе дивиться.

​Я повернула голову. Через дорогу, біля старого клена, стояла жінка. Вона була вдягнена в довге сіре пальто, а на її обличчі були великі сонячні окуляри, хоча небо було захмареним. Але я впізнала її. Цей нахил голови... цю тонку, зневажливу посмішку, яку я бачила в своїх нічних кошмарах.

​Маргарита.

​Вона зробила крок уперед і повільно зняла окуляри. Її очі були порожніми, як колодязі. Вона підняла руку і приклала палець до губ: "Тсс". А іншою рукою вона тримала... ляльку. Точнісінько таку саму, яку тато купив Віці вчора.

​Мій телефон у кишені завібрував. Повідомлення від невідомого номера:

«Настю, ти ж пам'ятаєш, як ми раніше гралися? Віка теж любить гратися. Тільки вона ще не знає, що її справжня бабуся дуже сумує. Передай татові, що я скоро прийду за своїм».

​Я відчула, як холодний піт проступив на чолі. Маргарита розвернулася і зникла в натовпі так само швидко, як і з’явилася.

​— Настю, ти зблідла! Тобі погано? — Маша смикнула мене за рукав.

— Все добре, — збрехала я, хоча всередині мене все кричало від люті. — Просто втомилася.

​Під'їхала машина тата. Коли я сіла в салон, Марк одразу подивився на мене в дзеркало заднього виду. Він бачив мене наскрізь.

— Настю? Що сталося?

— Я бачила її, тату. Вона була біля школи.

​Тато так сильно стиснув кермо, що шкіра на руках побіліла.

— Вона підходила до тебе? Що вона сказала?

— Вона надіслала повідомлення. Вона хоче Віку.

​Я дістала телефон і показала йому текст. Тато прочитав, і я побачила, як у його очах спалахнуло те саме полум'я, яке колись врятувало нас із палаючого будинку.

— Вона не підійде до цього дому ближче, ніж на кілометр, — процідив він.

​— Тату, — я перехилилася вперед і поклала руку йому на плече. — Мама не повинна знати. У неї слабке серце після всього, що сталося. Ми з тобою захистимо Віку самі. Я буду її тінню. Вдома, в садку, всюди.

​Марк подивився на мене з гордістю, але й з величезним сумом.

— Тобі всього десять, Настю. Ти повинна думати про навчання, а не про безпеку.

— Я Демидова, тату. Ми захищаємо те, що належить нам.

​Коли ми під’їхали до будинку, Віка вибігла нам назустріч, сміючись і розмахуючи своєю лялькою. Я підхопила її на руки і міцно притиснула до себе. Вона була такою маленькою, такою беззахисною...

​— Настю, ти мене задусиш! — засміялася Віка.

— Я просто дуже тебе люблю, Вік, — прошепотіла я, дивлячись на ліс за нашим парканом.

​Десь там, у тінях, Маргарита вже почала своє полювання. Але вона забула одну річ: вовки не просто захищають свою зграю. Вони розривають тих, хто на неї зазіхає.

​Питання для читачів:

Оце так смілива Настя! Як ви думаєте, чи правильно вона вчинила, вирішивши приховати правду від Елли? І чи зможе 10-річна дівчинка справді протистояти підступній Маргариті? Пишіть ваші думки, я в захваті від нової Насті!