Розділ 8.3

Цього разу напад здійснився з такою швидкістю та жорстокістю, що я й кліпнути не встигла. Ні у мене, ні в Елвіна не було жодної зброї, але за мить до того, як перша ікласта потвора стиснула щелепи на горлі князя, з підлоги до стелі рвонули бурульки. Гострі крижані списи простромили потвору наскрізь, миттєво забарвились у червоне й зламалися під вагою тіла, що покотилося просто нам під ноги. Кілька секунд я витріщалася на лапи, що конвульсивно били повітря, потім Елвін з усіх сил відштовхнув мене під прикриття Джуліана й двох вартових, що стрімголов бігли від входу.

Друга потвора виявилася обережнішою і встигла оминути гострі списи, проте вже за мить послизнулася на кризі. Обличчя Елвіна викривила посмішка, від якої в мене кров в жилах застигла:

— Ну, йди сюди, песику!

Потвора випустила кігті, що з металевим скреготом увіп’ялися в підлогу, й кинулася було уперед, проте лід, наче липка патока, огорнув її лапи й потягнувся вище. Потвора зрозуміла, що потрапила у пастку, сіпнулася, заскиглила, але князь підняв руку — з його пальців струменів синій вогонь — і химерний вовк опинився в полоні суцільної криги. Він був ще живий, принаймні прозора поверхня біля його носа вкрилася парою. Елвін стиснув пальці в кулак, і крижана брила стиснулась разом з бранцем. 

Колись мені довелося бачити сходження льодовика, тоді синьо-біла мішанина льоду перетерла на порох камені. Можливо, сила Елвіна була меншою, проте й живе тіло — не камінь. Я стиснула зуби, аби не закричати.

Трясця. Трясця. Бісове лайно!

Навколо здійнялася метушня, брязкала зброя, хтось кудись біг, але я бачила лише князя, що чорною скелею застиг посеред заплямованих червоним крижаних руїн і дивився на мене.

***

Княгиня Беатрис увірвалася в кабінет зі швидкістю снігового вихору якраз тоді, коли князь закінчив шпетити начальника палацової варти за недбалість та проґавленого злочинця. Джуліан вже отримав свою порцію княжого гніву, я ж перелякано тулилася у куточку, поки лікар закінчував оглядати мене в пошуках поранень. 

— Елвіне! О світла Авроро, ти цілий? — вона відсахнулася від скинутого на підлогу камзола, рясно вкритого бурими плямами.

— Це не моя кров, — князь зупинив її жестом. — Нема чого хвилюватися. 

— Ох, не кажи матері, яка вже зазнала втрат, про хвилювання за дитину.

— Це вже не вперше і, повір, я можу себе захистити.

— Не вперше?! — ошелешено повторила княгиня, голос її затремтів. — Палац гуде від пліток про прорив зі світу кошмарів, та я не хотіла вірити в ці нісенітниці.

Елвін зціпив щелепи.

— Це правда.

— Як давно?

— Майже чотири місяці.

— І ти мовчав?! — Вона у відчаї затулила обличчя обома долонями, рвучко відвернулася, зробила кілька глибоких вдихів та видихів: — Ти розумієш, що це означає. І ми обидва знаємо рішення.

— Я не проводитиму ритуал, — неочікувано зло озвався князь.

— Ти мусиш! 

— Якби не пані Ебігейл, я був би вже мертвий. І це не спонтанний прорив, це — спланований замах, тож я не ризикуватиму єдиною людиною, здатною допомогти знайти винуватця.

— Елвіне, в ім’я збереження Ноктеліону! 

— Я вас більше не затримую, княгине. 

Прозвучало це, як ляпас. Присутні збентежено відвели очі, бліда, як крейда, Беатрис розвернулася на підборах й вибігла з кабінету.

— Геть усі, — гаркнув князь, не зводячи з мене гострого погляду. — Залиште нас наодинці.

Коли двері затулилися, я повільно підвелась і стиснула кулаки: 

— А тепер кажіть, що тут відбувається насправді. Бо я сама вас вб’ю, і плювати на наслідки.

Елвін озвався тихо й моторошно чітко:

— Ви — ванітан, це робить вас невразливою до магії. Ви можете читати зачаровані тексти й відкривати замкнені смертельними прокляттями замки без жодного ризику. Від вас не сховаєшся за пологом невидимості, вас не надурити видіннями, ви сильні там, де я безсилий. А ще ваше життя зараз залежить від мене. Раз на сто років завіса між світами рветься, кошмари рвуться в світ живих. Обов’язок арія снів — відновити завісу за допомогою ритуалу і… жертви. Проте ті потвори з’явилися не випадково, хтось полює не просто на реальність, хтось полює на мене. Тож пропоную угоду: ви допомагаєте розкрити змову, я відкладаю ритуал на пів року й усіма силами намагаюся захистити вас від його наслідків.

— Якої саме жертви? В чому полягає ритуал?

— Скажу, якщо приймете пропозицію.

— Він смертельний?

— Ні, проте й життям це не буде.

— Скасуйте його — і я вам допоможу.

— Не можу. Хотів би. Але не маю влади.

— То я маю обрати між не-життям зараз і не-життям через пів року?

— Це кращий вибір з того, що ми маємо. 

В мене серце підскочило до горла, щоки спалахнули, та я все одно наблизилась до Елвіна:

— Той поцілунок… Нащо?! Аби я погодилась зараз?

— Бо мені страшенно хотілося тебе поцілувати.

— Покидьок, — видихнула я з повною самовіддачею. А потім вчепилася обома руками в комір сорочки й, притягнувши Елвіна майже впритул, вимовила, карбуючи кожне слово: — Тепер слухай мої умови, князю. Ритуал відкладається на рік, я допомагаю з пошуками, але ти, трясця, робиш усе, аби зберегти мені життя. Спробуєш маніпулювати моїми почуттями — наступного вбивцю за твоєю спиною я просто не помічу. І якщо я бодай запідозрю якийсь обман, то вб’ю тебе власноруч. Я зможу, і ти це знаєш.

Він навіть не смикнувся, лише схилився до моїх губ так, що я відчула тепло його дихання, і прошепотів:

— Згода. Але якою буде твоя відповідь, Ебігейл Саксум?