Розділ 8.2

Моро чесно намагався мене зупинити. Казав, що мене не пустять у палац, що діяти треба розважливіше, що в нас немає доказів, що я виставлю себе істеричною панянкою, з якою ніхто не вестиме серйозних справ. Запевняв, що з холодною головою ми зможемо знайти вихід. Та єдине, чого домігся — це того, що я не стала знімати зі стіни арбалет: з ним мене точно зупинить охорона.

А шкода.

Втім, як з’ясувалося за годину, потрапити до князя без запрошення було майже неможливо. Охорона провела мене лише до загальної приймальної зали, де секретар повідомив, що князь зайнятий. Прикидатися служницею у мене б не вийшло, пробиватися силою — та не смішіть! Але на свою біду до приймальної зазирнув Джуліан — і в моїй голові миттєво склався план.

— Я маю термінові вісті, — рішуче видихнула я, кидаючись до княжого вартового. — Про тих потвор з лісу, — додала пошепки.

— Яких потвор, пані? — удавано підняв брови він.

— Кошмарів, про які ви знаєте так само добре, як і я. Але мовчите, так само як і я. — Його обличчя витягнулося від подиву. — І в ваших інтересах дозволити мені пройти до князя, поки ті потвори не наробили такого, що про них говоритиме все місто. 

Вартовий зціпив щелепи, ледь не скрипнувши зубами, а потім сухо кивнув й потягнув мене вглиб палацу. 

Елвіна ми знайшли в просторому зимовому саду. Іншим разом я б точно захопилася красою рослин й неймовірно високим скляним куполом, сьогодні лише механічно відмітила, яка це, мабуть, важка робота, доглядати сповнені кольорів і життя парості. Он скільки робітників порається, хто з ножицями, хто з відрами й лопатками! Князь був повністю поглинутий розмовою з незнайомим мені чоловіком, проте нас помітив. Чолом Елвіна пробігла хмарка здивування, розмова обірвалася сама собою.

— Перепрошую за втручання, — я ввічливо зробила кніксен, хоча страшенно хотіла відвісити князю ляпаса. 

— Пані має термінові звістки, — витягся в струнку Джуліан. — У тій справі.

Незнайомець оглянув мене, наче перед ним насипали купу сміття, обернувся до Елвіна, не зустрів погляду у відповідь і невдоволено скривився:

— Мені вас залишити?

— Перепрошую, пане Сульбергу. Зачекайте в приймальні.

— Як накажете. Бачу, справа дійсно нагальна.

Сульберг? От трясця, здається, родич Інес, можливо, навіть батько. Незручно вийшло, а втім, тут справа життя і смерті. Моєї. Тож плювати на почуття коханок і їхніх родин.

Князь дочекався, поки пан Сульберг відійде на достатню відстань і повернувся до мене. В синіх очах плеснуло щось таке дивне-дивне, тепле й схвильоване водночас.

— Приємно вас бачити, але часу в мене обмаль. Кажіть, що трапилося.

— Наодинці, — видихнула я, відчуваючи, що рішучість тане, як сніг влітку. Ну не може погляд лицеміра бути таким… Таким… Людяним?

— Джуліан повністю в курсі розслідування, ви можете бути відвертою при ньому.

— Наодинці. Прошу.

Елвін зітхнув, кивнув вартовому, той слухняно відійшов на кілька кроків. Повисла незручна тиша, яку порушувало лише клацання ножиць в руках найближчого садівника. Починати розмову раптом стало страшенно незручно. Навколо сяяло сонце, дихали вологою квітучі хащі, а князь здавався таким спокійним і впевненим у собі! Може, я навигадувала, а Моро — старий казкар — підхопив? Може, сон був просто сном, а букет — і справді звичайним букетом, надісланим дамі після балу. О північна Авроро, якою ж дурною я зараз почувалася! 

Елвін злегка усміхнувся, його плечі розслабилися.

— Дайте вгадаю: справа не стосується тих подій? Ви збрехали, аби пройти сюди.

Мої щоки спалахнули.

— Боюся, так і є.

— Схоже, квіти справили на вас неабияке враження. Однак записки з подякою було б достатньо.

— Я не дякувати прийшла, — прозвучало надто грубо, втім, значно лагідніше, ніж «а ви часом не збираєтеся мене вбити?» — Попрощатися. Я їду з Ноктеліону, — випалила скоромовкою. Рятівна ідея сяйнула, подібно до блискавки. В нього немає права мене утримувати, якщо спробує — справа нечиста. — Сьогодні ж.

Веселий настрій з Елвіна як вітром здуло.

— Яка причина?

— Особиста.

— Я вас чимось образив?

— Ні. 

— А як щодо ваших дипломатичних обов’язків?

— Їх виконуватиме Моро, згодом Його Величність надішле нового представника.

— Король схвалив це рішення?

— Воно суто моє. Як і право обрати напрямок майбутньої подорожі. І це точно буде не Локвіль-Бург. 

Погляд Елвіна поважчав. Князь випростався, заклав руки за спину.

— В такому разі це неможливо, — слова впали подібно до каміння. 

— Чому?

— На вас покладено певні надії, а я несу відповідальність за вашу безпеку. Ви — представник корони союзної країни. Якщо ви зникнете без причини, постраждають відносини двох країн.

— А якщо я зникну з причиною — збережуться? — неголосно, але чітко поцікавилася я.

Губи Елвіна стиснулися в тонку ниточку, брови насупились, а в мене серце обірвалося. О ні. Ні-ні-ні, така реакція зазвичай не віщує нічого доброго! Він зрозумів. Він знав. І тепер знав, що я теж знаю.

Від тиші, що повисла навколо, можна було оглухнути.

Я повільно позадкувала, намагаючись подолати задушливу хвилю паніки. Десь позаду — вартовий, ми в серці палацу, в мене немає магії, немає зброї, немає аргументів на свій захист. Дарма я взагалі прийшла, треба було мовчати й удавати наївну дурепу, як і пропонував Моро.

Ідіотка.

В паніці я озирнулася, шукаючи шляхи відступу, коли помітила за спиною Елвіна дещо дивне. Один з садівників відклав ножиці, зробив кілька розмашистих рухів у повітрі, ніби намотав на себе довгий шмат тканини, розхитався, а потім припав до землі, малюючи на ній якісь знаки. Я навіть на мить про власні проблеми забула, настільки недоречно й божевільно це виглядало. 

Елвін помітив замішання і простежив за моїм поглядом:

— Ебігейл? 

— Так?