Розділ 8. Старі казки

До моменту, коли пан Моро заглянув привітати новоспечену дипломатку з новосіллям, мій настрій встиг еволюціонувати від «повірити в це не можу!» до «ну тільки попадіться мені всі!». Хронікар ще не зрозумів, які хмари клубочаться над його нещасною головою, тому іскрився радістю зовсім як кришталевий букет.

— Бачу, переїзд пройшов успішно? — він з насолодою принюхався. — Схоже, пані Вінгельміна сьогодні в доброму гуморі. Вам пощастило: сирно-часниковий пиріг — її коронна страва. Втім, як і тушковане ягня, сливовий тарт і цукровий обапіл з цукатами й лікером. Як вам вітальня? А кабінет? Родзинка цього будиночку.

— Слуг ви підібрали чудових: з господарством жодних проблем не виникло. А кабінет нам варто оцінити просто зараз, — процідила я й ткнула пальцем в напрямку дубових дверей, що чудово гасили сторонні звуки. В очах Себастьяна промайнув вогник підозри, та вигадати гідний привід для втечі хронікар не встиг. — Швидко!

— А що, власне, сталося?

Я мовчки забрала з підвіконня вазу й поставила на центр столу кляті квіти. Моро вражено цокнув:

— Ого.

— Ага.

— Схоже, ви неабияк сподобалися князю на балу.

— Якби ж то на балу, Себастьяне.

Він скроїв невинний вираз обличчя, від якого я ледь не вибухнула:

— Ви знали, що князь може вдертися в мої сни, правда? Та ще й так, що в мене жодної підозри не закралось! Я була впевнена, що відпочиваю в «Сонці», а виявляється, ми півночі гуляли містом! Спілкувалися, і доволі відверто. Чаклували. Я чаклувала, Себастьяне, а це фізично неможливо, розумієте? Втім це точно не вигадка. Зранку, поки слуги займалися речами, я відшукала і площу, і той дурний будиночок з мішенями, де ми… Ай, не зважайте. Словом, там все точно, як було у сні, хіба що на інших боках, наче я ходила по відображенню. Але як?!

— Я попереджав, що Ноктеліоні можливі дивні речі, пані.

— Ви казали бути обережною в палаці, але аж ніяк не у моєму власному ліжку! — Очі Моро за товстими скельцями покруглішали. — Та не в тому сенсі, — квапливо виправилася я. — А ще до цього року я жодного разу не чула про сімейні борги й домовленості. Але цей будинок мені справді подобається. І кабінет. І збірки казок, який хтось люб’язно лишив на поличках. Та вся ця маячня про отруйні яблучка, сто років сну та цілющий поцілунок чомусь різко набула зовсім іншого відтінку. Реалістичнішого, я б сказала.

— Це зовсім не маячня! — тихенько пискнув Моро, озираючись навколо, ніби злодюжка, що вкрав з-під носа варти золоту монету.

— Подробиці! — я хлопнула долонею по столу так, як робив Герхард, коли хотів залякати підлеглих позаплановою інспекцією чи навчаннями.

— Це лише припущення… Теорія. І я не маю патякати, поки не матиму бодай якихось доказів, бо це вважатиметься наклепом на короля й зрадою держави.

— А знаєте що? — я випросталася, склала руки на грудях й промовила максимально вкрадливо. — Будинок, звісно, затишний. Але ж мене нічого в ньому не тримає. Продам прикраси, назвуся іншим ім’ям — і шукайте вітра в полі. Якщо я раптом поїду геть з міста, ні вам, ні тим більше Адріану мене не спинити. 

— А Елвіну Мортоніку?

— Князь, звісно, привабливий чоловік з купою чеснот. Проте їх замало, аби ризикувати заради нього головою.

— То ви знаєте про прокляття?! 

Ось воно! Я зчепила пальці, аби не видати хвилювання. Ну, Моро, ну! Ще трохи — і ти скажеш саме те, що мені й потрібно.

— Це дивлячись, що саме ви називаєте прокляттям, — обережно озвалася я.

— Те, що Локвіль-Бург має зазнати занепаду через сторічний сон королівства, якщо, звісно, не пожертвує кимось, в кому тече кров королівського роду. Тобто, ймовірно, вами.

— Що?!

Коліна затремтіли, дихання перехопило. Я судомно вчепилася пальцями в край столу й важко сповзла у крісло. Слова діда про мою приналежність до родини та «дарунки» з рідкісними властивостями раптом заграли новими відтінками.

Траурно-чорними. 

— От лайно! — Себастьян схопився з місця й відкрив вікно, аби пустити в кімнату свіже повітря. — То ви не знали? Чи знали? Чекайте, я зараз! — Він квапливо кинувся до столика, тремтячими руками схопив графін з водою, наповнив склянку й сунув мені. — Не слухайте старого бовдура. Казав же, це лише припущення! Покликати когось? Покоївку? Лікаря? Це я миттю.

— Стійте, — язик рухався важко й неохоче, ніби в якоїсь п’янички, — то я маю..?

Закінчувати припущення вголос було лячно. Звісно, спиратися на казки — дурна ідея, проте основою казок є легенди, а за легендами лежить чиясь історія. У випадку Локвіль-Бургу — абсолютно конкретних людей, чиї здібності до магії збереглися до цього часу. А якщо взяти до уваги моральні якості моїх родичів, то все дійсно кепсько!

Я змусила себе зробити кілька ковтків й вчепилася в руку Моро.

— А тепер з початку, з подробицями й без спроб втішити тендітну пані, якою я не є в жодному разі. Це наказ. І вікно закрийте: холодно, дрижаки беруть.

Він слухняно затулив віконниці й вмостився по інший бік столу. Сунув замерзлі долоні між колінами, шморгнув носом:

—  Власне, все це може здаватися маячнею. Але, пані, я хронікар. Моє покликання — шукати істину, поховану в текстах під пилом сторіч. Ну й коли король відкликав Клевре під сміховинним приводом, замінивши його, вибачте, юним недосвідченим дівчиськом, я одразу відчув недобре. Клевре дійсно не знав, що то за борг такий, і скільки б не намагався розібратися, завжди отримував відмову: справа, бач, сімейна. Ну я й вирішив дослідити історію вашої родини. Прослідкувати, скажімо так, перспективу. Й дещо знайшов.