Розділ 7.1

Знайти її сни було не так вже й важко. Зв’язок був хитким, отже, шпилькою Ебігейл користувалася нечасто, втім достатнім, аби не блукати в темряві половину ночі. 

Елвін і не блукав. Часи, коли «Око Мороку» не хотіло коритися його наказам, залишилися в минулому. Тепер батьків артефакт визнавав лише одного володаря, йому й розкривав плетіння ниток, що тягнулися від фізичного світу до виміру марень. 

Дехто казав, що ті нитки — то емоції й спогади, інші — що бажання й жага володіння. Елвіну вони здавалися тінями ниток долі, що невтомні Пряхи тягнули й тягнули з безмежного всесвітнього прядива, прирікаючи одним щастя, іншим недолю. Крутилося невидиме веретено, оберталися разом із ним людські життя. І в кожного навколо своєї власної осі: кохання, багатства, слави, помсти. Блукали люди в плутанині своїх та чужих доль, ткали нескінченні візерунки, допоки сліпа майстриня не заносила над їхніми головами срібні ножиці, не обривала попередні життя, аби звільнити місце для нових.

Та часом нитки з прядива випадали й заплутувалися, бувало, й самі рвалися. Тоді летіли на всі боки уривки та скалки. Увіп’ється одна така в шкіру реальності — болітиме світові так, що сторіччями пам’ятатиме. Від тих скалок багато наслідків бува, безліч казок залишається, і темних, і світлих.

Та світлих все ж таки більше.  

Ебігейл спала неспокійно. Блукала спогадами, щось шукала, аж раптом опинилася в навчальній кімнаті за учнівським столиком. Той був замалий для дорослої жінки, її сусідки, дівчата-підлітки, кидали на Ебігейл насмішкуваті погляди. 

— Розбуди дзеркало.

Сувора наставниця вклала до рук Ебігейл овальну оправу, та по блискучій поверхні не пробігло ані найменшої хвильки.

— Бездарна, — ткнула в неї пальцем наставниця. — Порожня!

Дівчата засміялися, навперебій повторюючи жест. 

Сцена була настільки принизливою, що Елвін аж зупинився і придивився до лише йому помітних деталей: уривчастих країв кімнати, напівпрозорого взуття викладачки, але ідеально деталізованих дощок підлоги. Тут навіть запах був: пилу й крейди!

Отже, не кошмар, не чергове породження фантасу. Нічні жахи завжди розмиті, як починаєш вглядатися — руйнуються вщент без реального підґрунтя. Цей сон був спогадом, тільки трохи стертим часом. Мабуть, зараз Ебігейл розридається, адже будь-яка дівчинка на її місці плакала б. Князю ж страшенно не хотілося бачити, як чарівні очі наповнюються сльозами. Сьогодні на балу вона посміхалася, і ця усмішка так їй личила! Він вже підняв руку, аби розвіяти сон, але не встиг. 

— Геть. Набридли, — махнула рукою Ебігейл.

Прозвучало це більш знуджено, ніж ображено. Князь примружився, вдивляючись в її обличчя — жодного гніву чи жалості до себе! Дитина так би не реагувала. Виходить, Ебігейл знала, що спить, і керувала власними сновидіннями? Отакої. 

Спогади розгублено принишкли. Елвін торкнувся чорного каменю на підвісці й пройшов крізь примарну стіну просто до кімнати:

— Ви чули: йдіть собі. 

Людські образи хитнулися, попливли димкою й всмокталися в підвіску, не маючи сили протистояти наказу. Ебігейл здивовано озирнулася, зміряла князя недовірливим поглядом:

— А це вже щось нове. Така версія цієї вистави мені подобається набагато більше.

Непрохана усмішка сама собою торкнулася губ князя, й зробити з цим бодай щось він не зміг. Та й, власне, не хотів.

— Радий це чути.

Елвін таки розвіяв кімнату — не хотів залишитись там, де хтось дозволив собі демонстративно знущатися зі слабшої. Насуплені брови Ебігейл розслабилися, й князь відчув у грудях хвилю тепла: давно вже йому не випадало нагоди виконати роль доброго чарівника. 

— Наче ви обіцяли не приходити до мене у кошмарах, — зауважила вона.

— Я мав на увазі, що не створюватиму для вас нових. Цей був суто вашим.

Ебігейл лише відмахнулася:

— Дурний спогад про перші дні навчання. Набрид, як кропива в чоботі.

— Стерти його остаточно? — запропонував Елвін.

— А це можливо? Втім, це ж мій сон, а ви — плід моєї уяви. Тож, напевно, можливо. Тому — стирайте.

Він не став її виправляти й мовчки торкнувся підвіски. «Око Мороку» коротко спалахнуло й згасло.

— І все?

— І все. Прогуляємося? — він запрошувально простягнув руку, на яку вона сперлася без жодного вагання. — Куди б ви хотіли відправитися?