Розділ 7. Дзеркало-дзеркало...

«Дізнався король, що життю його доньки загрожуватиме скалка льону! І заборонив вносити до палацу лляне прядиво, сподіваючись уникнути передбаченого лиха.»

Джамбаттіста Базіле

Елвіну не потрібно було чути голос Інес, аби зрозуміти, про що йшлося. Вже годину він спостерігав за Ебігейл крізь дзеркало на своєму столі, і, мабуть, якби магія дозволяла передавати слова, зараз він би прибрав звук повністю.

Звісно, колишня коханка не втрималася й зіпсувала настрій «щасливій суперниці». Звісно, Ебігейл не змогла проігнорувати застереження. Хотіла вона того чи ні, але тінь смутку відбилася в прекрасних очах, і без того повних сумнівів. Князь невдоволено скривився: знала б Інес, у що насправді пхає свій заздрісний носик, тікала б світ за очі й слова не зронивши. 

А от що Елвін дійсно хотів би послухати, так це промову Моро. Старий хронікар без сумніву щось підозрював. Чи навіть знав, на те він і поціновувач легенд. З часів останньої згадки про дію прокляття пройшло вже чотириста років, проте уважний дослідник міг скласти два і два, аби дійти правильних висновків. 

Втім дзеркала вміли лише підглядати, не підслуховувати. Та й помилитися могли вони всі: і Моро, і той старий мерзотник Адріан, і княгиня-мати, і навіть сама Ебігейл. Права на помилку не мав лише Елвін — спадкоємець родинної магії й родинного ж прокляття. Той, хто попри справжню війну домігся права сидіти в цьому замку, в цьому кабінеті й цьому кріслі, хай би йому провалитися!

На мить князь прикрив очі. О, він може скільки завгодно картати себе за жорстокість та неідеальні рішення, та якби гору взяв його брат, в дивної жінки з очима кольору криги не лишилося б жодного шансу. Як, до речі, і в нього самого.

А тим часом надія, що спалахнула в серці князя ледь помітною іскрою ще в лісі, збільшилася до полум’я свічки. Те полум’я ледь жевріло й тріпотіло на вітру, проте вперто не бажало згасати. 

Адже Ебігейл підходила ідеально.

Носійка крові володарів Локвіль-Бургу, проте позбавлена їхньої сліпої жаги до влади. Досить хоробра, аби повернутися лицем до загрози. Досить обережна, аби не кидатися з головою у вир небезпеки. Досить допитлива, аби намагатися відшукати істину. Досить мужня, аби не злякатися знахідки. Весь вечір він придивлявся до неї, порівнюючи вишукану леді з відчайдушною зухвалицею з лісу, намагаючись зрозуміти, який з двох образів правдивий. Та схоже, обирати було й не треба: Ебігейл просто була собою. Ванітан. Онукою короля. Жертовним ягням на вівтарі давньої магії. Єдиною, хто б міг покласти край прокляттю назавжди, а не на якісь жалюгідні сто років.

У двері тихенько постукали. Елвін без усякого бажання відірвався від дзеркала. Камердинер закрив за собою стулки, наблизився й простягнув пану складений в кілька разів аркуш.

— Тебе ніхто не бачив? — уточнив князь.

«Я був дуже обережний, — пальці камердинера склалися у послідовність малозрозумілих стороннім людям знаків. — Проте маю повернути це на місце за пів години».

— Добре.

Князь розгорнув листа, квапливо пробігся очима по тексту. Невдоволено насупився: мати все ж веде за його спиною листування з Локвіль-Бургом. Та ще й таке, що напряму стосується його справ.

«...Сприятиму якнайскорішому розв’язанню ситуації. Впевнена, складнощів не виникне. Князь розуміє свій обов’язок, хай там як, але закрити перехід в його інтересах. Проте  сподіваюсь, ви дотримаєтеся слова: послуга за послугу», — вився по паперу характерний почерк княгині, прикрашений різноманітними завитками й петлями. Цікаво, і що ж такого мати хоче просити в Адріана?

— Зворотні листи були?

«Лише два порожні конверти. Решта або спалена, або схована. Накажете шукати ретельніше?»

— Не варто ризикувати.

Князь обережно склав аркуш й повернув його камердинеру, лише зараз помітивши, що той теж роздивляється зображення у дзеркалі. Ебігейл якраз прощалася з Моро. Капюшон її плаща відкинуло вітром, пухнасті сніжинки прикрасили зачіску на рівні зі срібними метеликами. На щоках молодої жінки грав морозний рум’янець, й виглядало це в біса мило. 

— Філіпе, — тихо нагадав про себе князь.

Камердинер сіпнувся. 

«Перепрошую». Він сховав листа й збентежено відвів погляд. 

— Кажи вже, — тихо дозволив князь. — Бачу ж, що маєш щось на думці.

«Пані дуже красива, якщо дозволите».

Ебігейл рушила по сходах нагору, стягнула плащ й рукавички, втомлено повела плечима й одну за одною витягла з волосся шпильки, не помітивши, що їх стало на одну менше. Темне волосся м’якими хвилями впало на напівоголені плечі. Жінка здригнулася, відчувши дотик талого снігу, й прийнялася рішуче витрушувати локони. 

«Ви виглядали дуже гармонійною парою сьогодні».

Елвін кинув на слугу докірливий погляд, проте в очах все одно промайнув натяк на щось тепле, зовсім не притаманне князю Ноктеліону. 

«Вам було добре з нею?»

— Не починай. Тут немає нічого особистого. Я просто мав зрозуміти, чи підходить вона для відведеної ролі.

Ебігейл розстібнула ґудзики на боку й стягнула ліф сукні, лишившись перед дзеркалом в корсеті й напівпрозорій білій сорочці, що скоріш підкреслювала, ніж приховувала, жіночі принади. Ось її рука потяглася до кріплення білизни, послабила петлі, розв’язала атласний пояс, що тримав важкий оксамит верхньої спідниці. Спостерігати за нею й надалі стало майже непристойним, і з легким зітханням князь торкнувся дзеркала. Зображенням пробігли брижі, за мить срібна поверхня відбивала лише княжий кабінет, постать камердинера й обличчя самого Елвіна.