Розділ 6.4

— Князь не танцює, — пояснив мені Моро, коли, витримавши два бассданси, три каскарди, один естампі та запальну фолію, я нарешті отримала змогу перепочити. Хронікар люб’язно провів мене в напрямку ніші, де знайшлися столики з частуваннями та напоями.  

— Взагалі?

— Ніколи, — він понизив голос до шепоту: — участю в розвагах славився його брат, Лотар. От на кого жінки ледь не засідки влаштовували! Вдача в нього така була: легка й грайлива. Молодий, гарячий, справжній підкорювач сердець. Елвін завжди лишався в його тіні, хоча й носив титул спадкоємця. А потім збагнув, що краще вийти зі змагання, ніж бути другим.

— А після… ну, заколоту.

— Ні, — хитнув головою Моро. — Смерть Лотара нічого не змінила.

— Тоді нащо потрібні ці бали? — я здивовано підвела брови.

— О, а це питання слизькіше за крижану підлогу, — хмикнув Моро. — Подивіться праворуч, тільки не різко.

Я удала, що обираю чергове тістечко, повернулася у вказаному напрямку й помітила княгиню-мати Беатріс. Вона теж перепочивала, зручно влаштувавшись на протилежному боці зали у розкішному кріслі. 

— За наказом княгині двір має дотримуватися старих звичок. Скорботі немає ходу в палац снів, а сімейство Мортоніків лишається таким саме міцним, як і до трагічних подій.

— А це не так? — я зробила великі наївні очі.

— А ви бачите мати й сина поруч одне з одним? — питанням на питання відгукнувся Моро.

То он воно що! Я відверто роззирнулася навколо, намагаючись знайти князя, та погляд наштовхувався лише на хмільних чоловіків й схвильованих танцями дам. 

— Дарма шукаєте. Він вже не повернеться. Завжди так: спершу справи й офіційні промови, потім князь наче розчиняється у повітрі. Якщо вам не вдалося домовитися про наступну зустріч одразу, лишається тільки чекати запрошення.

— Не домовились, але він винен мені послугу, — озвалася я задумливо. Несподіване розчарування вкололо серце тупою голкою: ми ж навіть не попрощалися!

— Справді? — обличчя Себастьяна здивовано витяглося. — Оце так, панно. Вітаю, ви перша, кому вдалося перетворити Елвіна Мортоніка на боржника. 

— Ще б знати, чи це до добра, — зітхнула я, рішуче відставляючи вбік келих. — А знаєте, ці танці мене втомили. Справу зроблено, дар передано. Гадаю, більше нас тут нічого не тримає.

— Розумне рішення, — просяяв Моро. — Почекайте трохи, знайду лакея, розпоряджуся, щоб подали екіпаж і одяг.

Він коротко вклонився й зник за рогом, лишивши мене наодинці зі смаколиками й горами кришталю. Втім вже за хвилину моє усамітнення порушили. Молода жінка з волоссям кольору полум’я в блискучій блакитній сукні ліниво пройшлася вздовж столиків.

— Не тіште себе надіями, — її голос видався мені напрочуд мелодійним. — Вони нездійсненні.

— Вибачте, що?

Ідеальної форми губи вигнулися в презирливій гримасі:

— Елвін, — пояснила вона поблажливо. — Я бачила, як ви на нього дивилися весь вечір. Власне, всі бачили. Та ці мрії порожні: він використає вас, а потім викине геть. Завжди викидає, — вона спустошила келих двома великими ковтками й взяла наступний.

— Перепрошую, ми знайомі? — чомусь знаходитися поруч з цією полум’яною красунею було неприємно. Жінка скидалася на витвір мистецтва, вишукану крижану статую, в середині якої зяяла неабияка тріщина. 

— А вам ще не доповіли? — в смарагдових очах спалахнули безрозсудні вогники, і я допетрала, що вона абсолютно п’яна. — Мене звати Інес Сульберг, невдаха-Інес, можна ще сказати Інес-для-втіх. До вчорашнього дня я була його фавориткою. А ще раніше моє місце посідала Грета Естлунд, а до того ця, як її, а! Анжела фон Берінг. Хочете додати своє ім’я до переліку? 

— Не розумію, про що мова. Сталася якась помилка. 

Я підібрала сукню й рушила до виходу, оминаючи дивну співрозмовницю, але та раптово заступила мені дорогу та вимовила тихо й абсолютно чітко:

— В нього чорне серце, чуєш? Темне, як беззоряна ніч, таке саме чорне, як і очі, в які я закохалася, як дурепа. Не закохуйся. Біжи від нього, біжи, поки ще можеш.

Потім притиснула палець до губ, наче сказала зайвого, і п’яно хихотнула. Я не стала її виправляти, хоча  мала що заперечити по кожному з пунктів. Але до чого? Хміль тьмарить розум навіть мудрішим з нас, ця жінка не розуміла, що каже. Чи все ж, розуміла? Ох...

— Пані Ебігейл? — виник за її спиною Себастьян. — Карету подадуть за кілька хвилин, можемо йти.

— Д-дякую, — слова далися з помітним зусиллям. Моро накинув мені на плечі підбитий хутром плащ. — Гарного вечора, пані Інес, — промимрила я наостанок, але та навіть не обернулася.