Розділ 6.3

Весь приголомшливий сенс цієї тиради я осягнула за якихось п’ять хвилин, коли слуги розчахнули перед нами двері у святкову залу. Ми ступили на високий балкон, в обидва боки від якого широкими напівколами тягнулися сходи. 

З губ зірвалося вражене зітхання: невже це все — реально?! 

Зала сяяла усіма відтінками срібного, блакитного й синього, наче льодова печера. Блискучі гладкі стіни тяглися до величезного куполу, крижані колони вкривали вишукані снігові узори, бильця здавалися прозорими бурульками. Підлога під ногами взагалі скидалась на поверхню озера, під прозорою кригою якого снували яскраві рибки. Ледь відчутний протяг мірно розгойдував виткані з білого шовку стяги, що звисали зі стелі, а зала була прикрашена незліченною кількістю льодових скульптур, серед яких прогулювалися гості.  

— Неможливо, — вражено прошепотіла я, розглядаючи мерехтіння, що пробивалось на поверхню крізь лід й підсвічувало простір різними відтінками золотого, рожевого, зеленого й білого. Найбільше це скидалося на ув’язнене північне сяйво, що необережно зазирнуло у палац, але опинилося у пастці. Мої пальці торкнулися крижаного поруччя — тепле й шершаве, мов деревина. Ноги жодного разу не послизнулися, гості, що схилилися у реверансах і поклонах при нашій появі, теж почувалися напрочуд впевнено  на подібній до скла поверхні, та я все одно інстинктивно стиснула лікоть Елвіна. 

— Ну як вам? — спокійно поцікавився князь. — Нагадує палац у Локвіль-Бургу?

Я лише заперечно похитала головою. Можливо, для тих, хто володів магією чи хоча б сприймав створені нею ілюзії, замок Адріана виглядав казково-привабливим. Я ж бачила важку сіру кладку древніх каменів, розкішні, але просочені пилом, килими й гобелени, відчувала щільний запах воскових свічок й кіптяву смолоскипів. Палац Кемеронів тиснув вагою старого золота й пригнічував монументальністю башт, галерей та ґратчастих воріт. В ньому знайшли останній, хоча й почесний, притулок лицарські лати й набиті соломою опудала ведмедів, вовків та оленів. Різьблені дерев’яні стулки дверей завжди здавалися мені занадто низькими, а вікна — занадто вузькими. Він зберігав пам’ять минулого, проте й жив тим самим минулим, забувши про дійсність.

Але бальна зала князя Ноктеліону виглядала так, як і мало б виглядати втілення сну: вишукано, трохи безумно, безмежно й дивовижно. 

— Чому я бачу все це? — я навіть забула, що на публіці маю виявляти бодай якусь шанобливість до князя. — Блиск, сяйво, рибок? Чому не відчуваю холоду й не підковзуюсь?

— Бо реальність сну підкорюється тому, хто його бачить.

— Але ж ми не спимо. Ніхто з нас.

— Впевнені? 

А буквально за мить нас повністю поглинули нагальні справи. Попри вимогу формального етикету, князь так і не відпустив моєї руки й навіть посадив за святковий стіл поруч із собою. Не знаю вже, чи то не довіряв обіцянці мовчати про напад, чи то просто отримував задоволення від такої компанії. Мені нахабно хотілося думати, що все ж з другої причини. Тож я мило усміхалася, разом з арієм снів вислуховуючи вітання з річницею правління й намагаючись запам’ятати десятки нових імен та титулів. Однак самими урочистими промовами не обійшлося. 

Доволі швидко я дізналася, що Елвін, виявляється, непогано розбирається в торгових питаннях, вкладає гроші в обладнання північного морського порту і є поціновувачем старовинних легенд, збірку яких йому піднесли в якості пам’ятного подарунку. Щоправда, в купі з проханням сприяти розв’язанню якоїсь давньої чвари за спадок, але це жодним чином не погіршило настрій князя. Як і не наблизило прохача до бажаного рішення.

Словом, урочиста вечеря минула непомітно. Нарешті Елвін дав знак, і гомін голосів перекрила музика. Натовп заворушився й рушив танцювати. Беатрис подала руку чоловіку у військовому вбранні, переді мною схилився у поклоні молодий придворний поет. Я здивовано кліпнула, та Елвін одразу відпустив мою руку й коротко побажав:

— Насолоджуйтеся моментом, пані Ебігейл. Не буду заважати.

Відкривати бал на одному рівні з матір’ю правителя — небачена честь, про яку якась там Фроствінд й мріяти не могла. Та, схоже, магія вечора вже вдарила мені в голову, адже я з подивом зрозуміла, що вийти в центр залу мені хотілося б зовсім з іншим чоловіком.