Розділ 6.1

— Ви виглядаєте підозріло спокійною, — Моро знов смикав край одягу в марній спробі подолати хвилювання.

— А от ви нервуєте більше ніж треба. Цікаво, чому?

Він недбало відсунув фіранку на віконці карети й удав, що зацікавлено розглядає околиці.

— Хіба? Вам здається.

— Себастьяне, — я схилила голову до плеча, старанно копіюючи докірливий погляд наставниці з історії. От вже хто вмів змусити нас, юних вихованок, зізнатися в будь-якій капості! — Я не стану лізти у ваші приватні справи, але якщо вони мають відношення до Локвіль-Бургу, мені краще знати.

Моро важко зітхнув, зробив глибокий вдих, але в останню мить передумав.

— Просто прийміть пораду: не вірте нікому й нічому. Геть нічому. Палац снів не те місце, де реальність має такі саме непорушні основи, що й у вас вдома.

— В якому сенсі? — насупилася я.

— Не знаю, в тому-то й біда. Але тримайте очі широко відкритими, а розум — холодним.

Нам довелося чекати своєї черги, аби під’їхати до парадного входу. Не знаю вже, як у казках принцесам, що втікають з балу від майбутнього нареченого, вдавалося зробити це швидко. Чи то принци були не надто популярні, чи то запрошених мало, але ми з Моро витратили принаймні п’ятнадцять хвилин на стояння в довгому ланцюгу критих екіпажів. Гостей, що воліли б привітати князя з річницею, було стільки, скільки не на кожному ярмарку побачиш. І звісно ж, наша карета не лишилася під порогом, а поїхала геть одразу, як ми ступили на килимову доріжку.

— Ви впевнені, що це була вдала ідея? — з сумнівом поцікавилася я, роздивляючись натовп, який повільною рікою тік крізь величезний мармурово-білий хол та парадні коридори, прикрашені лицарськими обладунками й скульптурами. Потік людей рідшав тільки у галереї, де гості розходилися окремими групами в очікуванні на початок свята. — Мені здається, нашу відсутність ніхто б і не помітив, та й поговорити спокійно тут буде неможливо.

Мене перервало ввічливе покашлювання ззаду. Ми обернулися, лакей у фірмовій лівреї вклонився напрочуд шанобливо.

— Пане Моро, пані Саксум, князь просив вас приділити йому увагу. Я проведу вас у кабінет.

В мене клубок в горлі став, долоні похолоднішали, серце зірвалося й пустилося галопом. Ну нічого собі, швидкість! Себастьян кинув на мене багатозначний погляд — добре-добре, визнаю, схибила — й запропонував спертися на його лікоть. Й мене, наче ляльку, потягнули вглиб палацу. Коридори, сходинки, вітальня, оздоблена, як і все навколо, мармуром, кришталем й сріблом — від хвилювання в мене голова запаморочилася. Але ось лакей на мить зупинився перед різьбленими дверима, а потім розчахнув стулки, пропускаючи нас всередину. 

У кабінеті, на мій подив, було доволі багато людей. Чоловік у військовій формі вів бесіду з трьома панами в ошатному святковому вбранні, жінка середніх років нудьгувала у куточку в компанії статс-дами, сам князь стояв спиною до нас й уважно слухав поважного вигляду стариганя. Щось змусило мене напружитися й вдивитися уважніше: статура, зріст, нахил голови, злегка недбало відкинуті на потилицю темнуваті блискучі пасма, спокійний низький голос. Бути не може! Чи може?

Я вражено кліпнула. Князь поплескав співрозмовника по плечу, показуючи, що розмову закінчено, обернувся, примружився, розглядаючи мене з голови до ніг. А я й дихати забула, адже на мене дивився той самий безіменний маг зі шрамом на обличчі, який лише два дні тому бився з примарними істотами в лісі.