Розділ 6. Клопоти і музика

Сказати чесно, я й забула, яка це морока — збиратися на бал. Ні, в певному сенсі це було навіть приємно, адже роки в «Притулку тиші» та прикордонне життя не надто балували приводами красиво одягнутися, зробити зачіску й приміряти родинні коштовності.

Але ось те, що мені довелося робити все це майже самостійно, без покоївок, камеристок чи довірених слуг, сильно ускладнило завдання. Один пошук відділення варти, куди привезли мої загублені в лісі речі, чого вартував. В житті так не мерзла! Північний холод дістався буквально до кісток, проморозивши й взуття, й рукавички, занадто тонкі для місцевих умов. Кінчик носа почервонів, тіло тремтіло, а бажання плюнути на все й забратися з кухлем пряного гжанцю під теплу ковдру ледь не переважило здоровий глузд. Дякувати долі, варта запропонувала мені відігрітися біля комина, а передбачливий Джуліан виділив двох помічників, аби доставити вантаж в «Сонце й качалку» та занести на третій поверх. Уявляю, як би я пихкала й сопіла, тягнучі кілька валіз і скриню по дерев’яних сходах! 

— Дякую! То як ваше розслідування? Вдалося знайти, звідки вилізли ті потвори? — поцікавилася я з чистої ввічливості, поки шло розвантаження. Але Джуліан здивовано підвів брови.

— Які потвори? Ви маєте на увазі розбійників? — уточнив розгублено.

— Ні-ні, тих, що розірвали карету.

— Карету пошкодило закляття, — рівним тоном пояснив він.

— Але виття… І ті, сірі, волохаті… 

— Ви чули вовків? Що ж, це можливо, диких звірів часто приваблює кров. Вам пощастило, що вони вас не зачепили.

— Так, — прикусила язика я. — Мабуть, пощастило.

Вартовий відсалютував на прощання й зник у вечірніх сутінках, а я стояла й все ніяк не могла зрозуміти: це він мене вважає за сліпу курку чи його самого пошили в дурні?

Та оскільки складнощі з зачіскою й шнуруванням корсета нікуди не поділися, мені довелося платити за допомогу місцевій служниці. І пильно стежити, аби в її кишенях раптово не опинилося кілька дрібниць на кшталт срібних шпильок чи діамантових сережок, на які дівчина витріщалася, як голодний кіт на глек вершків.

— Ого! — вражено прокоментував мій зовнішній вигляд пан Моро, що у святковий вечір люб’язно підігнав власний екіпаж просто до ґанку. — Минулого разу, визнаю, я недооцінив серйозність ваших намірів.

Його погляд ковзнув по зеленому оксамиту сукні, біло-срібному мереживу, яскравим діамантовим зірочками в темному волоссі, зібраному на потилиці вишуканими хвилями, а потім безсоромно затримався на блискучій діамантовій краплі на самому краю декольте.

— Ви й не уявляєте, наскільки, — я сунула йому в руки скриньку з артефактами. — Маю надію, ви виконаєте сьогодні роль мого скарбника?

Він тільки крекнув, оцінивши вагу, й покірно кивнув: мовляв, ну що ж з вами робити, пані?

Дорогою до палацу я старанно повторювала про себе план дій. Звісно, падати князю на руки й запевняти його у своїй раптовій й непереборній пристрасті, через яку він має поступитися своїми інтересами, я не збиралася. Судячи з того, що розповідали про Елвіна Мортоніка пліткарі, останнє, на що він купиться — на жіночі принади. Прострочення боргу — не те, що підвищує довіру між партнерами, а враховуючи особисту історію князя, з довірою в нього скоріш за все будуть проблеми.  Отже, треба з’ясувати, що саме має для нього цінність — й запропонувати саме це.