Розділ 5. Палац снів

«Було у неї чарівне дзеркальце, і коли ставала вона перед ним і дивилася у нього, то питала:

– Дзеркальце, дзеркальце на стіні, хто красивіше за всіх, підкажи мені?»

Казки братів Ґрімм 

Звісно, в «Сонці й качалці» появи розхристаної відвідувачки в брудній та порваній сукні ніхто не очікував. Хазяїн гостьового двору дивився на мене зневажливо й підозріло, наче на нахабну жебрачку, та наявність за моїм плечем вартового в княжій формі не дозволила чоловіку виштовхати мене на мороз.

— На жаль, в нас немає вільних місць, панно, — солодко посміхнувся він у відповідь на прохання надати кімнату. — Напередодні свят в Марагоні завжди велелюдно, а враховуючи, що зараз, так би мовити, річниця… — він розвів руками, ніби щиро перепрошував. 

Вартовий рушив було уперед, та я лише розправила плечі:

— Для мене має щось знайтись. Бо в іншому разі доведеться написати листа зі скаргою моїй милій бабусі, вашій давній знайомій на ім’я Маргарет. А вже вона подбає про те, аби в цьому домі вільними стали всі кімнати до останньої. Назавжди.

Страж кинув на мене зацікавлений погляд, господар сіпнувся, ще раз вдивився в моє обличчя й перепитав:

— То як, кажете, ваше ім’я?

— Ебігейл Саксум.

Він удавано поколупався в записах, перегорнув кілька сторінок гостьової книги й нарешті зітхнув з полегшенням:

— Вибачте, панно. Помилка сталася: для вас заброньовано найкращий номер на останньому поверсі. Звідти відкривається чудовий краєвид, а ще не так заважає шум з обідньої зали. 

— Зі сніданками та вечерями і на всі свята? — не втрималася я.

— Саме так, — сумно погодився господар, розуміючи, що втрачає купу грошей.

— От і добре. Накажіть принести гарячої води й підготувати ванну, а ще пришліть покоївку з пером, папером та чорнилом: на жаль, мій багаж постраждав у дорозі, мушу замовити бодай якийсь одяг у місцевих кравців. І виділіть мені посильного.

— Сплачувати за додаткові послуги будете зараз? — його погляд з надією ковзнув по оксамитовому пакунку, який я все ще тримала у руках. О ні, товстий хапуго, про ці скарби навіть не мрій.

— Як тільки варта закінчить розбиратися з наслідками нападу, — сухо відрізала я, страж за моїм плечем багатозначно хмикнув. — То можна мені вже нарешті ключ? Дякую, шановний, ви дуже мені допомогли.

На щастя, Марагон виявився доволі жвавим містом, тож за дві години, коли я помилася, привела до ладу волосся й поїла, мені вже було у що вдягнутися, аби не виглядати голодранкою. Джуліан, той самий вартовий, що супроводжував мене до дверей кімнати, ввічливо попрощався й пообіцяв тримати в курсі справ, але в усьому іншому виявив неабияку стриманість: ні про що не розпитував та й сам нічого про події в лісі не пояснював. Ну й грець із ним! Жива, ціла — і на тому дякую. Тим більше, що мої власні клопоти лише починалися.

— Панно, до вас прийшов гість, — відзвітувала служниця, що весь ранок бігала туди-сюди між моєю кімнатою та господарським поверхом. — Називає себе Себастьяном Моро, просить дозволу піднятися й поговорити.

Ого, як швидко! Схоже, в корони Локвіль-Бургу набагато більше очей та вух в Ноктеліоні, ніж я припускала. Цікаво, як саме він дізнався про мій приїзд: стражі розповіли чи господар надіслав звістку? Гадаю, все ж другий варіант, отже, треба бути уважною й не бовкнути чогось особистого при слугах.

— Запроси.

Пан Моро виявився привітним, злегка огрядним літнім чоловіком з кумедною зачіскою. Абсолютно лису потилицю облямовували залишки коротких сивих кучерів, на носі виблискували окуляри з товстими скельцями, а пальцями лівої руки він постійно щось насмикував: то ґудзик на жилеті, то ланцюжок карманного годинника, то край сюртука. 

— Який я радий вас бачити! — хронікар, а за сумісництвом — офіційний шпигун, по-дружньому потиснув мою долоню обома руками, наче я була його товаришем по грі в карти, а не жінкою, онукою короля й дипломатичним посланцем. — Яке полегшення, що не доведеться відбуватися на святковому вечорі за весь Локвіль-Бург самому! Вчасно, вчасно! Все ж залагоджувати конфлікти за накритим столом й під звучання музики значно приємніше, ніж у перехресті поглядів урядовців на черговому офіційному зібранні.

Я ошелешено кліпнула очима: ні тобі довгих вітань, ні ввічливих розпитувань про настрій та погоду. 

— Нас що, запрошено на якесь свято? — уточнила обережно.

Моро кинув на мене осудливий погляд:

— Не «якесь», а п’яту річницю закінчення міжусобиці й сходження князя на престол. Не найпростіша з погляду етики урочистість, проте що вже вдієш? Боротьба за владу — така собі розвага, тим, хто її пережив, дійсно є що відзначати. Вечеря призначена на післязавтра. О шостій вечора мусимо прибути у палац, де я офіційно представлю вас самому князю та його найближчому оточенню.