Розділ 4.1

Маг, що вже подолав половину схилу, озирнувся:

— Ну, ви самі попередили, що моє ім’я й справи вас не обходять, ви не поранені, у вас явно є план подальших дій, тож який сенс витрачати час на балачки?

— Ну… В цілому, так, але… — я послизнулася й ледь не перекинулася на спину. — Та стійте ж! Трясця.

Він озирнувся й завмер. Схилив голову до плеча, ковзаючи уважним поглядом навколо мене:

— Неймовірно. Ви справді її не відчуваєте?

— Та кого?!

— Магію. Ви зараз стоїте просто в центрі октограми, що стримала б пораненого вепра, й хоч би що. 

— Ну, власне, я послизнулася, це рахується? 

— Ні.

— Ай, та в біса: так, я не бачу й не відчуваю магії. Нічого, що не мало б фізичного втілення: ні вогню, ні магічних пут, ні світла, ні мороків, ні пасток. Навіть чарівні отрути й приворотні — і ті не діють. В мене сили не просто нуль, а мінус. Щось помічу лише в тому разі, якщо ця магія розтопить сніг чи, наприклад, зрушить камені.

— Ви — ванітан? Чому одразу не сказали?

— Ну, знаєте! — обурилася я. — Про таке не кричать на кожному перехресті. До того ж ви й самі пройшли через це закляття навіть не сповільнивши ходи.

— Я обійшов, — він ткнув в ланцюжок слідів, що дійсно оминав небезпечну ділянку широкою дугою.

— Ох, ну добре, вмовили. Але, якщо чесно, мені байдуже. Просто допоможіть піднятися й дістатися залишків карети. 

Маг зітхнув:

— Тільки вийдіть за периметр, це ще приблизно п’ять кроків уперед.

Він дійсно спустився, дочекався, поки я наближусь, простягнув мені долоню, міцно вхопив й буквально затягнув по схилу на дорогу. Коні, як я і пам’ятала, тупцювали між дерев й вже навіть трохи заспокоїлися. Щоправда, треба було якось зняти з них залишки каретної збруї й примудритися втриматись верхи без сідла, та я сподівалася на певне везіння в цьому питанні. Моя дорогоцінна скринька теж лишилася недоторканною — монстри явно шукали не артефакти.

Я мовчки розпустила ремені кріплення, подумала трохи, перемотала оксамит на кшталт вузлика — прикріплю до збруї й буду сподіватися, що коні надто втомлені й перелякані, аби вередувати. Маг на відміну від мене, не метушився й, здається, взагалі нікуди не поспішав.

— Справді збираєтеся продовжувати подорож верхи? — поцікавився він нарешті.

— А у мене є варіанти? — я стягнула з волосся шапку й спробувала прибрати пасма, що вогкими зміями липли до чола й щік. — Адже Марагон там? — махнула рукою вперед.

— За годину кроком доїдете.

— Якщо дорогою ніхто не зжере.

— Не без цього, — злегка посміхнувся чоловік, відібрав в мене дерев’яні уламки валька й допоміг розплутати постромки. — Та все ж вам краще дочекатися супроводу. За моїми розрахунками черговий загін має бути тут хвилин за десять-п’ятнадцять.

— Міська варта?

Він заперечно хитнув головою, вказавши на трупи:

— Міська, на жаль, встигла раніше. Княжа.

— А вам не треба, ну, не знаю, кудись втекти чи сховатися?

— Нащо?

Я тільки плечима стенула: звідки ж мені знати. Та я гадки не маю, хто тут кого насправді повбивав. Вас, чоловіче, я знайшла в магічній пастці в оточені мерців, тож, вибачте, думати я буду значно більше, ніж промовлю в голос. Втім, маг, схоже, й так здогадався, про що я так виразно мовчу.

— Я не вбивця. Ну, тобто ні, не заперечую, що вбив кількох за цей ранок, але це зовсім не те, про що ви думаєте.

— Власне, це не моє діло — щось про вас думати.

— Згоден. 

Він раптом приклав палець до моїх губ, прислухався, озирнувся. На мить його обличчя — красиве, до речі, з чіткими лініями вилиць та брів — опинилося надто близько. Я аж сіпнулася від допитливого погляду холодних синіх очей й змогла роздивитися тонкі зморшки між насупленими бровами й нерівний білий шрам, що тягнувся від вилиці до вуха. Цікаво, скільки років моєму таємничому співрозмовнику? Тридцять? Сорок? В магів все так складно, особливо в Ноктеліоні, про який тільки ледар казок не вигадував. Проте така близькість з людиною, яка випустила кишки примарному хижаку заради забави, більше лякала, ніж приваблювала.

— Лишайте коней, — зронив він нарешті з помітним полегшенням. — Немає сенсу мучитися зі збруєю. 

Тепер вже і я почула дрібний стукіт підків по добре утрамбованій сніговій дорозі, а за хвилину на галявині з’явився цілий загін озброєних людей у темній формі, що чимось нагадувала одяг самого мага. 

При виді мертвих тіл й хаосу навколо, обличчя вартових витяглися й посуворішали. Мій супутник легенько свиснув й махнув новоприбулим рукою:

— Джуліане, саме вчасно. Потрібна допомога, — він відвернувся від мене й спокійно рушив до вартових: — Полювання пішло не за планом, проте все вже скінчено. Огляньте тіла, раптом хтось вцілів й потребує допомоги лікаря. На тому боці дороги — магічна пастка, деактивую трохи згодом, коли досліжу — надто вже цупка, зараза. О, і ще — відправ когось далі по дорозі, позаду має бути ще одне тіло. Візник з поштової служби Локвіль-Бургу. Треба буде встановити ім’я й повідомити родину. Ну й повернути коней.