Розділ 4. У лісі, лісі темному…

 «Щойно увійшла Червона Шапочка в ліс, а назустріч їй вовк. А Червона Шапочка й не знала, який це лютий звір, і зовсім його не злякалася»

Казки братів Ґрімм 

Срібне лезо кинджала в руці незнайомця іскрилося холодним сяйвом — і це було в біса лячно. Мізками я розуміла, що це сяйво — лише відблиск сонця, яке по-зимовому ліниво визирнуло з-за крайки лісу, однак не могла позбутися відчуття, що контраст між ясним металом та темним кольором одягу чоловіка надто вже неприродній. І, трясця, цей чоловік дуже, просто дуже-дуже хотів знати моє ім'я.

— Мені повторити питання?

— Що? А, ні, я добре розчула з першого разу.

— Тоді чекаю на відповідь.

— Знаєте, взагалі-то на «ти» ми не переходили, і я не маю звітувати, хто я така й звідки. Власне, я і не хочу, особливо, враховуючи кількість трупів навколо й те, що ви озброєні. — Повільно, намагаючись не робити зайвих рухів, я підвелася на ноги. Звісно, в разі сутички це мене ніяк не захистить, проте стояти навколішках перед незнайомим магом, наче я була полонянкою на допиті, було не до вподоби.

— Зазвичай ці аргументи навпаки додають людям балакливості, — зауважив маг.

— Зазвичай той, кого врятували, спершу дякує, а потім вже розпитує рятівника.

— Ну, то можете мені подякувати, я не проти, — нахабно посміхнувся він, але все ж сунув кинджал у піхви. — Давайте вже, вилазьте з кущів. Я все одно не примара, розмарин не допоможе вам захиститися від мене, а серед купи спецій ви маєте напрочуд кумедний вигляд.

Він примирливо підняв руки вгору й позадкував на кілька кроків, усім виглядом показуючи, що мене не зачепить. 

Скільки страшних історій я чула про подібні випадкові зустрічі в лісі: беззахисна дівчина, сильний чоловік, кров, насилля… Зазвичай, для героїнь подібних казок щасливий фінал не передбачався, та, схоже, цього разу доля таки зглянулася наді мною, пропонуючи альтернативний розвиток подій. 

Дивитися на тіла на снігу було страшенно лячно, але безпосередньо мені незнайомець зараз не погрожував, тож дратувати його здавалося необачним. Я  підібрала спідницю й, вибравшись на відносно чисте місце, пробурмотіла:

— Мене звати Ебігейл Фроствінд. Я їхала у справах з Локвіль-Бургу, коли на нас напали. Пішла шукати допомоги, натрапила на вас, — чоловік не зводив з мене уважного погляду. — Мені геть не цікаво хто ви, що тут відбулося до моєї появи й наскільки це законно, адже я просто хочу дістатися міста Марагон, столиці Ноктеліону. 

— У справах, кажете?

— З дорученням від діда, — я вирішила, що поки цієї напівправди вистачить. — І якщо вже так склалося, що ми обидва завдячуємо одне одному життям, — на цих словах чоловік вигнув брови чи то схвалюючи мою рішучість, чи то дивуючись нахабству, — пропоную угоду. На тому боці дороги лишилися двоє коней, якщо ті потвори, яких ви вбили, звісно, їх не зжерли. А вони не зжерли, ми б почули іржання… — чіткіше, Ебігейл, чіткіше, без зайвих подробиць! — Словом, беріть одного, я візьму іншого — і просто розійдемося у різні сторони, гаразд? Тільки мені речі треба зібрати. Найнеобхідніші. І перевірити, чи не вцілів візник поштової карети, в якій ми й мандрували.

— Не вцілів, — абсолютно байдужим тоном перебив маг. — Від останнього кошмару тхнуло кінським й людським потом, та й на шерсті лишився слід свіжої людської крові.

— Запах? — я насупилася. — Ви що, якимось магічним чином здатні розрізняти такі тонкощі?

Він не відповів, на мить закусив губи, підозріло примружився.

— Може, то не його кров? — спробувала я ще раз.

— Мені шкода, та вам немає сенсу повертатися й перевіряти. Те, що чекає вас позаду — не для жіночих очей.

— А оце, — я кивнула в бік трупів, — для моїх?

— Прикра випадковість, вас тут не мало б бути.

І не посперечаєшся. Я нервово обхопила себе за плечі, відчуваючи, як холод гризе тіло крізь не надто теплу куртку й вовняну дорожню сукню. Чоботи вже порядком намокли й неприємно чавкали при кожному русі, тіло огорнула гидка слабкість після пережитого. 

— Ви ціла? — нарешті уточнив маг. — Та мерзота вас не поранила?

— Дякуючи долі й вашому втручанню, не встигла.

— Ну що ж, Ебігейл з Локвіль-Бургу, що їде з дорученням від діда. На найманку ви не схожі, на розбійницю теж. Але де навчилися так добре кидати ножі? 

Я насилу проковтнула клубок у горлі:

— Це випадковість. Просто злякалася й кинула. 

Незнайомець скептично хмикнув й втупив в мене дуже засудливий погляд, мовляв, не вмієте ви, пані, брехати. Його рука недбало торкнулася паску з кинджалом. 

— Ну добре, добре! — не витримала я. — Мене навчив чоловік.

— І де ж він сам?

— Помер.

— Як цікаво, — в очах мага й справді промайнув відблиск інтересу. — І від чого б це?

Від відвертого натяку в його тоні мене аж підкинуло:

— Дуже смішно! — Ні, ну ви на нього подивіться: на найманку не схожа, а на чорну вдову — схожа? От нахаба. Ну й пощастило ж мені з рятівником, трясця його матері! — Він був військовим, немолодим до речі, керував фортецею, де чи не кожен третій воїн був чиїмось бастардом, помилуваним злодієм чи жебраком без гроша у кишені. Герхард просто навчив мене деяких речей, аби я не була беззахисною дичиною, от і все. А потім в нього стався серцевий напад. Просто нещасний випадок.