Розділ 2.4

***

Дідусь, тобто король Адріан Кемерон III, чекав на мене, стоячи біля вікна робочого кабінету. Попри поважний вік в сімдесят чотири роки король досі не справляв враження кволого або зламаного хворобами стариганя. Тобто стариганя — так, але вже ніяк не слабкого і недужого. Цікаво, що він вигадав цього разу? Адже точно щось затіяв, по очах бачу.

— Ваше величносте, — я присіла в глибокому реверансі в очікуванні, поки дідусь дозволить мені підвестися, і квапливо розмірковувала. Мені навіть не запропонували переодягатися після дороги, а король буквально відклав усі справи заради зустрічі зі мною. Що таке мало статися, аби я раптом стала такою бажаною та важливою особою? Цікаво. 

— А, Ебігейл, — він удав, що тільки-но помітив мою присутність, й злегка змахнув рукою. — Як пройшла дорога?

— Вельми дякую, безперешкодно.

— Мої співчуття у зв’язку з втратою чоловіка. Я знав Герхарда як вірного підданого й достойну людину. Шкода, що ваш шлюб виявився таким нетривалим. Така несподівана й зла звістка.

Угу, страшенно несподівана, особливо, коли людина все життя присвячує військовій службі в вогкій холодній провінції, має купу поранень й вже поклала до підніжжя трону п’ятдесят дев’ять років життя.

— Дякую, ваша величносте. Я змирилася з втратою.

— Бачу. Стримана поведінка личить тобі більше колишніх глузливих витівок. Сідай.

Він перший опустився на м’який диван й запрошувально поплескав по вишитому шовку сидіння поруч із собою — невимовна честь, наче я справді була його улюбленою онукою. Варто було мені примоститися на краєчок, старий король взяв мою руку у свої. Його хватка виявилася напрочуд сильною і цупкою, наче в великого морського краба, але ласкавий  доторк теплої долоні здався мені цілком дружнім. 

Дивно, якщо чесно. Знаючи мою родину — саме час запідозрити якісь негаразди.

— То що тепер будемо робити, Ебігейл? — ніби розмірковуючи спитав він, пильно вдивляючись в мої очі. — Я так сподівався, що ти знайдеш свою долю поряд із досвідченим та сильним чоловіком, але не склалося. На жаль, ти не маєш дітей, які остаточно вкорінили б тебе в статусі особи з поважної родини. І ти надто молода й приваблива, аби лишитися одинокою. Така краса й вишукані манери обов’язково привернуть увагу чоловіків, особливо в тій глушині, де ти жила останні роки. До тебе залицятимуться, згодом неминуче поповзуть чутки — і ти втратиш залишки репутації, котру моя родина дбайливо плекала для тебе впродовж п’яти років. 

— Ваша величність може не хвилюватися: мене влаштовує тихе життя. Я планую вдягти чепець вдови та заробляти викладанням етикету для дівчат у притулку, — стримано озвалася я, старанно притлумлюючи спалах роздратування: він зовсім мене не знає — та ми розмовляємо віч-на-віч вперше у житті! — але вже вирішив, що без нагляду я піду у всі тяжкі! Та будь на його місці будь-хто інший, я б миттєво поставила нахабу на місце. Проте Адріан був не тільки моїм дідом, а й королем. І якщо на перше я була готова радісно наплювати, то що робити з другим — не уявляла. 

— О, моє миле дитя, ти надто молода, аби розуміти, що в питаннях формування репутації остаточне рішення прийматимуть пліткарі, а не ти. Ні-ні, краще вже довірся старшим й дозволь подбати про твоє майбутнє. Все ж не чужа ти мені насправді.

— Запевняю, що не дам жодного приводу для пересудів, — в мене все всередині обірвалося. Ні-ні-ні! Трясця, ні. «Подбати про майбутнє жінки» в розумінні короля — це просто влаштувати ще один небажаний шлюб з політично вигідним дідом! І немає жодних гарантій, що цього разі мені пощастить лишитися поза колом інтересів чоловіка. — Я тепер Саксум, тож мушу сама забезпечувати власне існування й не обтяжувати корону зайвими клопотами, — додала максимально улесливо.

— Ти й сама знаєш, що це неможливо, — відмахнувся Адріан. — Власне, тому на тебе вже чекає радісна звістка: кілька місяців поживеш у палаці з родиною, а на початку весни вийдеш заміж за Джейкобса Макельбургського. — Ну от. Я ж говорила! Щоб тебе, діду, злидні обсіли! — Як і ти він вдівець, щоправда, тричі. Має замок в лісах Лугбурдії, три сотні гвардійців, тримає видатну псарню й влаштовує прекрасні полювання. Молодий, щойно виповнилося п’ятдесят, а ще… 

— Ні! — я підхопилася на ноги й відсахнулася, наче від відкритого полум’я. — Ні-ні, нізащо! Тобто… — я вчасно схаменулася, зрозумівши, наскільки зневажливою виглядає така поведінка. Останнє, що мені зараз допоможе — гнів вінценосного гада, тож я миттєво опустилася на коліна, підхопила долоню старого, притиснула її до губ й затарахкотіла так швидко, як тільки могла: — Ваша величносте, вибачте мою рвучкість, та я маю благати вас про милість. Впевнена, лорд Джейкобс Макельбургський — людина достойна й сповнена чеснот. Та хоча я змирилася з втратою Герхарда, ми були дуже близькі глибоким духовним і емоційним зв’язком, навряд моє серце готове прийняти іншого. 

— Серцем можеш не приймати, — поступливо кивнув король, — але ліжко розділити маєш, аби народити законну дитину. 

— За правилами етикету строк моєї жалоби мусить тривати ще принаймні рік.

— Твоя відданість покійному дуже схвальна, Ебігейл. Проте рік — це занадто. Ти не молодієш, багато хто вже припускає, що ти порожня в усіх сенсах цього слова. І це не надто приємні чутки, які плямують репутацію нашої родини. Доведи, що це не так, принеси користь короні.