Розділ 2.3

***

— Вона мені не потрібна! Клятий докір сумління, брудна пляма на моїй репутації,  нехай гнила б у своїй провінції до скону. Для чого ти взагалі викликав її до палацу? Я нізащо не визнаю її дочкою!

Декстер Кемерон, наслідний принц Локвіль-Бургського королівства, в розпачі вдарив кулаком по стільниці, відсмикнув руку, потер забиті пальці й процідив, дивлячись просто в очі вінценосному батьку:

— Прожени її. Сьогодні ж. Я прошу тебе, ні, я вимагаю!

— Ти нічого не можеш вимагати в моєму кабінеті, — спокійно й незворушно озвався король, прибираючи зі столу підписані документи й передаючи їх секретареві. Погляд короля Адріана Кемерона цупко стежив за тим, як наслідний принц, зрілий й надзвичайно привабливий чоловік, мечеться по кімнаті, наче ображений підліток. — І ти зробиш так, як я накажу: публічно привітаєш її, висловиш співчуття, будеш уважним та турботливим. Народ мусить бачити в тобі милосердного й співчутливого батька всіх підданих, навіть якщо ти не збираєшся бути батьком власної байстрючки. Проте в дечому я з тобою згоден: вона не проведе при дворі часу більше, ніж це гостро необхідно.

Декстер зціпив щелепи так, що аж жовна на вилицях випнулися.

— І скільки ж це триватиме?

— Кілька днів. Вже на передодні зимових свят її кортеж вирушить дорогою заметілі.

— Відправиш до маєтку нового чоловіка? Не забагато честі для безрідної?

— Вона не безрідна. Вона — моя онука, — важко зронив король. — Хоча й незаконна. Але в її жилах тече королівська кров.

Принц лише презирливо пхекнув. Вираз огиди викривив його губи й змусив брови майже зійтися над переніссям.

— Вона зайва. Жалюгідна й порожня, мов діжка без дна. Я взагалі не впевнений, що цей виродок може мати з нами щось спільне.

— Ти чудово знаєш, що може. Велика сила має врівноважуватися великим безсиллям, її нездатність відчувати магію — лише оборотна сторона нашої могутності. Такі, як вона, мусять народжуватися раз на декілька поколінь для зберігання сили крові. І ти маєш бути вдячним, — з притиском додав Адріан, — що бракованою виявилася позашлюбна дочка, а не хтось з дітей Сесілії.

Декстер нервово смикнув тугий комірець, ніби йому раптом забракло повітря. Старий король мав рацію: мати ванітан серед законних спадкоємців — колосальна невдача, а всі діти Декстера від законної дружини виявляли напрочуд яскраві здібності. Настільки, що придворний склороб, мабуть, вже збив статки на виготовленні нових дзеркал і вікон.

— І все-таки не розумію, нащо було тягнути цей непотріб до палацу, ще й напередодні свят.

Король махнув рукою, відпускаючи секретаря, втомлено крекнув, підводячись на викривлені артритом ноги, дошкандибав до столика з напоями, власноруч наповнив два срібних келихи, один взяв собі, другий подав синові.

— Вона ще й завагітніти не змогла, нездара, — задумливо пробурмотів старий. — Мабуть, зовсім дурна, якщо виявилася неспроможною навіть на таку дрібничку. Герхард, її покійний чоловік, звісно, не був ідеалом дівочих мрій. Проте подаруй вона йому сина, той успадкував би владу над Оклорком, а отже, корона тримала б у кулаку все узбережжя. Та що вже казати тепер? Герхард у землі, а з байстрючкою треба щось вирішувати. І я, здається, знаю, що.

Цього разу Декстеру дістало витримки не перебивати батька. Адріан вмостився в широке крісло біля каміна й перевів запитальний погляд на наступника:

— Маю надію, ти не забув, що в наступному році, а це вже за два місяці, спливає термін сплати боргу Локвіль-Бургу перед князівством снів?

— Забудеш про таке, — ще більше посуворішав принц.

— Так. Сонне прокляття, сторічні жнива, тягар неминучого занепаду. Якщо не плануємо повторити помилки минулого, хтось має той борг сплатити. Хтось з королівської родини, хтось, хто є носієм нашої крові, хтось, кого, на відміну від твоїх законних дітей, не надто й шкода. — Брови наступника повільно поповзли вгору. — Бачу, розумієш, до чого я хилю. Тож нехай байстрючка приїжджає, провідає батька, вшанує діда, побавить юних кузенів та кузину, візьме участь у підготовці до свята. І принесе, нарешті, бодай якусь користь.

Декстер задумливо потер лоба:

— Якщо я маю обрати між власними дітьми, то й обирати, по суті, нічого. Але як ти вмовиш її погодитися?

— Я й не збирався вмовляти: вона з власної волі поїде на північ з дипломатичною місією. Її роль в протистоянні прокляттю не обов’язково має бути усвідомленою, достатньо й, скажімо так, випадкової. А лист з поясненням, кому треба, я напишу.

Пальці принца стиснули ніжку келиха з такою силою, що кісточки побіліли.

— Ти чиниш мудро й розважливо батьку. Вибач, якщо дозволив собі зайвого. 

— Я не серджуся, адже на твоєму місці відчував би те саме. 

У двері кабінету постукали, на порозі знову з’явився секретар:

— Ваша величносте, ви просили доповісти, коли прибуде карета з Оклорку. Гостя в супроводі економки вже прямує сюди.

— Якраз вчасно: проведи у кабінет, — Адріан повернувся до наступника. — Поговорю з нею особисто, а ти поки залиш нас наодинці.

— Звісно, батьку.