Розділ 2.2

Герхард Саксум був втричі старшим за мене, з обвітреним, вічно незадоволеним обличчям й тілом, вкритим шрамами. На юну безрідну дружину, нав’язану правителем, він дивився без захвату, але й без огиди. Просто… ну, як на чергову вахту, вимушене патрулювання чи щось таке. Наше подружнє життя тривало п’ять ненайгірших років, чотири з яких він навіть не навідувався до моєї спальні. Я ж відверто насолоджувалася тим, що нарешті опинилася там, де нікому не було до мене ніякого діла. Байстрючка я чи королева, багата чи бідна, аристократка чи служниця — на холодному й вітряному узбережжі багато що сприймалося через призму «ким ти є», а не «ким ти народився». 

А тим часом в мого батька один за одним народилося троє законних дітей: два сини й дочка. Одного разу нас з чоловіком запросили на святкування дня народження короля до столиці, тоді я й познайомилася з дітлахами.  Так само як і мене, хоча й з різних причин, їх не запросили до святкового обіду з дорослими. Натомість ми чудово провели час, вештаючись палацовим садом, гепаючись з декоративних парканів, обдираючи стиглі яблука й бігаючи босяка по дну басейну з золотими рибками. Звісно, коли їхні високості дізналася, з ким і як проводили час дорогоцінні спадкоємці трону, крику було до небес. Проте перемазані пилом малі герцоги й герцогиня мали таки щасливий вигляд, а я відчула таке незрівнянне задоволення від прояву непокори, що навіть не спробувала удати каяття й розпач. 

Король, це я пам’ятаю точно, лише похитав головою, бабуся-королева сховала за віялом щиру усмішку й підморгнула. Від розгніваної принцеси я просто відмахнулася, з нею і так все зрозуміло, а от вираз очей батька… Принц вперше дивився просто на мене, а не крізь, наче нарешті збагнув, що попри всі заперечення його байстрючка таки існує: дихає, говорить, ходить землею та лишає на ній сліди. 

Тільки на мить, але в мені спалахнула надія, що от зараз його високість звернеться до мене напряму, нагримає чи навпаки пригорне до себе. Що бодай і з запізненням, але осягне той вир емоцій, що поглинув мене з головою. Я випросталася й вперто, зовсім як малеча, випнула підборіддя: 

— Тато?

Серце пропустило удар. Другий. Третій…

Але нічого не сталося: він просто відвернувся й пішов геть.

Ідіотка.

Більше до палацу нас не запрошували.

Я щиро сподівалася, що коли вже королівська родина знов про мене забула, ми з чоловіком житимемо власним розумом. Та за два роки Герхарда забрав банальний серцевий напад, і я лишилася тимчасовою управителькою фортеці Оклорк на узбережжі. 

Як бездітна вдова я мала право розраховувати лише на скромне утримання й прізвище «Саксум» замість «Фроствінд» — ознаки незаконнонароджених в нашому королівстві. Мене це повністю влаштовувало. Сімейне життя, як і виконання подружнього обов’язку, мене не вразили: що там тільки у романах вигадують? Насолода, пристрасть, неземні почуття… Дурня, та й годі, я б краще просто виспалася. Троюрідний племінник чоловіка від радощів, що все ж отримав спадок, подарував мені халупку край села, звідти було видно мис та бурхливе холодне море. Чим не везіння?

Проте богині долі, що дбайливо випрядали нитку мого життя, схоже, мали намір пожартувати над дрібною смертною. Не встигло й снігу нанести, як спеціальний посильний в гербовій формі з’явився на моєму ґанку, аби передати наказ негайно вирушати до столиці: його величність король волів бачити свою невизнану онуку.