Розділ 2. Зайва

За кілька днів до того

Карета скрипнула востаннє й зупинилася посеред кухонного двору, заповненого сумішшю мокрого снігу й замерзлого бруду. Старий брамник розчахнув двері, відкинув сходинку й простягнув руку, допомагаючи мені вибратися на вулицю. Ну, ось я і у палаці, щоб йому провалитися! 

— Міс Ебігейл, невже це ви?

Я примружилася, роздивляючись обличчя брамника, рідкісні сиві пасма, що вибивалися з-під волохатої шапки, міцно збиту фігуру. Губи самі по собі розтягнулися в щирій усмішці:

— Містер Касіл! — Я дозволила стариганю обійняти мене й поплескати по спині. — От вже не думала, що ви досі охороняєте цей курник. Не набридло? 

— Страх, як набридло. Але не набридло отримувати платню. — Він підморгнув й крутанув мене на місці, роздивляючись з усіх боків. — Святі помиї! Якою дорослою й красивою ви стали за ці роки, юна панно!

— Не така вже і юна, до речі. А ти зовсім не змінився: такий саме майстер залицянь, — не лишилася в боргу я, чудово знаючи, що набагато більше розмов з дамами Касіл цінував витримане червоне з королівського льоху. Яке я, до речі, кілька разів крала для нього в обмін на мовчання про мої витівки.

— Лише до тих, хто того вартий, мила панно.

— А я варта?

— Як і завжди.

— Ой, підлабуза!

Нас перервало незадоволене покашлювання:

— Місс Ебігейл, прошу слідувати за мною. 

Літня економка не дала собі клопоту зобразити бодай якусь радість від зустрічі. Ще б пак! Позашлюбна дочка господаря, ще й народжена жінкою, яка перебувала в законному шлюбі з іншим. Мати, аби не псувати репутацію остаточно, відмовилася від мене одразу після таємних пологів. Її чоловік передав дитя під покровительство справжнього батька, молодого принца Локвіль-Бургу, а той — спершу скинув на годувальницю, а трохи згодом — на слуг. Можливо, якби я мала в собі бодай крихту родової магії, моє існування зацікавило б родичів, але ванітан — порожню — ніхто не бажав визнавати навіть байстрючкою.

Разом з економкою я пройшла в масивну будівлю палацу. Стягнула підбиту кролячим хутром куртку, прилаштувала її на вішак з потертими пальтами покоївок і куховарок, підібрала просту вовняну спідницю й звично рушила службовими сходами.

Дивно, але за стільки років мої спогади не потьмяніли ні на мідяк. Ось широкий коридор — там кімнати камеристок, без вагомого приводу мені туди ходити забороняли. Ліворуч — комори з білизною, моє улюблене місце для переховувань. Далі — пральня й прасувальна кімната, спальні покоївок, службовий хол. За металевими дверцятами на його протилежному кінці — гвинтова драбина до поверху з покоями аристократів, у самісіньке серце палацу. Саме туди ми й направилися — і я нервово зітхнула.

Усе дитинство я відчувала себе так, ніби застрягла між двох світів: занадто родовита, аби бути «своєю» серед палацових слуг, занадто безрідна, аби гратися разом з дітьми аристократів. За мною ніколи не бігали мамки-няньки й гувернантки, але й брудною роботою мене обтяжувати боялись. Так, принеси, подай, розвішай білизну, почисть картоплю, приберися й не муляй очі дорослим. Якщо я воліла ховатися з книгою серед шаф у бібліотеці або стирчати весь день в палацовому парку, лаяти мене було нікому. Рідного батька я називала не інакше як «Ваша королівська високосте» й завжди тремтіла в його присутності. А перед дідом взагалі схилялася безмовно, адже навіть мені, його старшій онуці, не дозволялося звертатися до короля напряму.

Єдиною людиною, яка приділяла мені час і увагу, була бабуся Маргарет, королева-консорт, друга дружина дідуся. Ми з нею не були ріднею, однак чомусь саме вона наполягла, аби мене навчили читання й письму. І саме вона як слід накрутила хвоста старшому конюху і його підлеглим, коли дізналася, що молоді доглядачі стаєнь лізуть до мене з вельми непристойними пропозиціями.

— Вона — королівської крові, — відрізала бабуся, ховаючи перелякану небажаними дотиками мене за спину. — На шибеницю захотіли? То я влаштую.

Звісно, розгойдуватися в зашморгу через якусь шмаркачку охочих не знайшлося. Натомість королева-консорт взяла з мене обіцянку не вештатися серед чоловіків, щоб, боронь боги, пліткарі не поставили під сумнів мою цнотливість.

— Ох, Ебігейл, — Маргарет пригорнула мене до грудей, й жорстка срібна вишивка її сукні неприємно подряпала мої червоні від сорому щоки. — Ти така красива і юна! Мусиш бути обережна, адже поки не розумієш наслідків розпусної поведінки.

— Розумію, ще і як, — я зовсім не по-королівськи витерла ніс рукавом. — Це манірні леді вважають, що дітей феї приносять. А я все-все знаю: і про чоловіків, і про те, як рахувати місячні дні, і що закохані на сінниках роблять. 

— І звідки ж?

— Покоївки розповіли. Коли пояснювали, як з'являються «байстрючки й підкидьки, що плямують репутацію шанованих лордів»,  — процитувала я.

— Дурепи язикаті, — припечатала бабуся. — Хочеш, прожену їх геть? Нехай в полі працюють, а не у палаці, коли вже не вміють тримати роти замкненими.

Я уявила, з яким задоволенням спостерігатиму, як тих квочок викинуть на вулицю без платні та хороших рекомендацій, а я гордо стоятиму на балконі й сміятимусь. Це було б вищою мірою справедливо: вони глузували з мене, я принижу їх! 

Я замріяно зітхнула. І заперечно покачала головою: