Розділ 1.1

Повністю усвідомити слова незнайомця мені довелося буквально за кілька секунд, адже назвати істоту, яка крадькома видерлася на пагорб й рушила вниз інакше, ніж «кошмар і жахіття», я б не змогла. Сіра й кашлата, замизкана бурою рідиною, жовтозуба потвора на двох кривих лапах йшла просто на нас. З її гострих ікл капала слина, довгі криві лапи з пазурами могли б переломити стовбур молодого дерева, ще й рухався монстр напрочуд спритно й жваво. Коліна підігнулися, і я опустилася в зарості розмарину, подумки благаючи богів, аби ця тварюка зжерла мене швидко й безболісно.

Та в плани мого неочікуваного союзника, схоже, не входило ставати чиїмось обідом. Я не бачила виразу обличчя чоловіка, лише помітила змах рукою, ніби він щось кинув перед собою. Жахіття перечепилося за невидиму перешкоду просто у повітрі й клубком покотилося до ніг мага. Загрозливе гарчання змінився жалюгідним скигленням. Маг безстрашно нахилився, поклав долоню на низький лоб істоти й промовив з незрозумілим мені роздратуванням:

— Той, хто наважується на бунт, не має права на помилування.

А наступної миті голова істоти буквально луснула під людськими пальцями. Я затулила рот обома рукавицями, гасячи крик, та замість крові в на всі боки бризнули згустки сірого туману, й вже за мить моторошне створіння витончилося й розтануло, лишивши по собі зім’ятий сніг та огидний запах сірки.

— А ось і другий. — Чоловік обернувся до мене й скомандував: — Пригнися, жінко.

Тільки тут я зрозуміла, що чую тихе сичання в себе за спиною. Така саме істота повільно обходила рослинне коло й кривила потворну пику, ніби від смороду. В її очах спалахував дикий голод, та огида до рослини виявилася сильнішою за бажання зжерти мене тут і зараз.

Срібний кинджал незнайомця зблиснув у повітрі й по саме руків’я встромився в око кошмару. Звір навіть завищати не встиг, як його тіло огорнулося димкою й розтануло. Губи чоловіка розтяглися в посмішці, проте сині очі залишилися такими саме холодними, як і були.

— Ззаду! — крикнула я, помітивши рух в нього за спиною.

Незнайомець відсахнувся, пропускаючи повз третє створіння. Воно виявилося трохи нижчим за попередніх, проте мало чотири ока й хвіст з гострим шипом на кінці.

— На землю! — гаркнув маг.

Шип розірвав повітря просто в мене над головою, і я пірнула обличчям в сніг. От же лайно! От же свиняче лайно! Я вимушено відкотилася до самого краю галявини й прийнялася судомно шукати в сніговій мішанині срібний кинджал — хоч якусь зброю для самозахисту. Маг зціпився зі звіром й покотився в бік дороги, де вже лежали кілька мерців. Секунду я витратила на те, щоб стягнути рукавиці, ще три минули перш ніж мої пальці намацали руків’я. Я кинула короткий погляд за плече, де маг нарешті відштовхнув від себе потвору, сплутав її ноги закляттям й змусив впасти на коліна.

— Хто тебе звільнив? — чоловік відійшов на мить, висмикнув з трупа розбійника меч й одним ударом відсік ліву лапу створіння. Та перетворилася на дим, навіть не торкнувшись землі, але істота все одно завила від болю. — Ну?

Лезо ковзнуло до другого плеча, та з губ потвори не зірвалося жодного зрозумілого слова. Вона кинула на мого рятівника й свого ката сповнений ненависті погляд:

— Ти ніч-ч-ого не зміниш-ш-ш… — прошипів монстр.

Тонкий хвіст зметнувся в повітря, націлившись шипом в маківку людини, і я не витримала: метнула кинджал, як сотню разів раніше на тренуваннях. Звісно, промазала, адже рухливий хвіст і статична дерев’яна мішень — не одне й те саме. Проте незнайомець все одно ухилився від небезпеки, ніби граючись, відсік небезпечну кінцівку й, поки істота захлиналася вереском, обернувся до мене. Трясця! От я дурепа, очевидно, що в мага все було під контролем, нащо тільки сіпнулася? Краще б він не здогадувався, що я вмію поводитися зі зброєю. 

— А ти стаєш все цікавішою, жінко. — За секунду меч притиснувся кінчиком до волохатого живота потвори. — Останній шанс, кошмаре, — і, присягаюся, помреш безболісно. Хто тебе звільнив?

— Їди ти до…

Лезо розрізало примарну плоть знизу догори, і я квапливо відвернулася. Страхітливе виття розірвало тишу й тривало ще хвилин п'ять, поступово згасаючи й перетворюючись на хрип. Я затулила вуха й сховала обличчя в поділ сукні, не бажаючи бачити й чути те, що коїлося за декілька кроків від мене. Мабуть, це створіння зжерло б нас обох при нагоді. Мабуть, саме воно зжерло візника, адже прийшло на галявину останнім. Та я все одно не бажала дивитися на його агонію.

— Все скінчено, можеш розтулити вуха, — нарешті глухо долинув голос незнайомця.

Я повільно підвела голову. Тіло потвори вже розтануло, в лісі знов панувала абсолютна тиша, наче ми лишилися двома єдиними живими істотами на всьому світі. Маг оглянув меч, зітхнув, обтер лезо, підійшов до одного з покійних у формі й вклав зброю в піхви на його паску. Потім, як міг, струсив сніг з волосся й власного одягу, підібрав кинджал, задумливо підкинув його на долоні, але ховати не став, і рушив в мій бік:

— А тепер ти, жінко. Визнаю, тобі вдалося неабияк мене зацікавити. І оскільки тепер нам вже точно не заважатимуть, хотілося б почути: хто ти така і як тут опинилася?

Трясця!

Я проковтнула клубок у горлі й подумки застогнала. Підступні родичі, нездійсненна дипломатична місія, розбита посеред лісу карета, майже втрачена скринька й напад невідомих природі монстрів — це так, маленькі життєві незручності та тлі безмежного океану життя. А от маг перед тобою — оце вже справжні неприємності, Ебігейл Фроствінд.