Розділ 17

  Ми знову зібралися й пішли далі. Й буквально за кілометр ми вийшли до будиночка. Я мало не розплакалася від полегшення й кинулася до будинку. Будиночок був порожнім. Демид відкрив двері й зайшов всередину. Він все частіше спотикався й намагався за щось потриматися.

  Всередині будиночок був обладнаний під житло. Була пічка. На видному місті стояли чай, варення, цукор.

- Схоже на будиночок лісника, - прохрипів Демид й важко опустився на лавку.

  Я почала з пічки. За будинком знайшла дрова. З перших спроб у мене не вийшло розпалити пічку. Від холоду руки ходили ходуном, але я все пробувала знову і знову. Буде пічка, то буде тепло й гарячий чай. Коли несмілий вогник лизнув дрова, зітхнула з полегшенням. Поки в пічці розгорялися дрова, полізла по усім шафам.

    Демид уже зовсім розклеївся й вже майже лежав на столі. А я перерила усі полички та єдине, що знайшла з ліків - одну пластинку анальгіну. Хутко кинулася ставити воду на плиту. Ну, як воду, сніг, що набрала в каструлю. Можливо тут десь і можна ту воду знайти, але поки я не знаю де її треба шукати. Краєм ока помітила крупу в кількох пакунках. Видихнула з полегшенням. Їсти хотілося. Шоколадка була прекрасна, але її дія давно закінчилася. Знайшла ще одну каструлю. Так, в одній у нас буде чай в іншій кашка. Хто б міг подумати, що я так сильно буду радіти ячмінній каші.

   Плита горіла жваво. І натхненна теплом, дрова я носила й носила. Хуртовина вщухла, але стала значно морозно. На цей будиночок я готова була помолитися. Якби не він, ми так тихенько собі задубли б на вулиці…

   Як тільки закипіла вода, то найперше я зробила чай. А в залишки води додала солі й ретельно все розмішала. Цим я сподівалася поборотися з хворим горлом Демида. Його голос уже зовсім сів й він горів. Стягнула з нього куртку, як я і думала вона була волога, й загорнула його в ковдру. Ним трусило. Дала пігулку. Випив. З полосканням горла виявилося проблема. Ним торсало й горло полоскати він не хотів. Та я вас прошу, де його «не хотів» й мій переляк? Він розповідав мені, що це противно, що його знудить, що й так все минеться. Не минулося. Горло він пополоскав. З трудом, але змусила його нормально закидати голову назад й добросовісно полоскати горло. Потім беру його руку й оглядаю кожен палець. Шкіра на руках виглядала червоною та опухлою.

- Що ти робиш? - хрипить він.

- Намагаюсь визначити, чи є обмороження. Болить?

- Пекельно, - кривиться він.

Пробую робити розтирання, але він шипить. Гаразд. Перевіримо, що там далі. Те, що ми переохолодження зловили, то факт. Хоча б ще нічого не відморозити. Взуття Демида я знімаю під дику лайку. Але ноги виглядають ще гірше. Колір шкіри змінено. При дотику виникло враження холоду. І є набряк з кровавими мозолями. Хотілося заскавчати від безсилля. Але все що роблю, стягую верхній одяг й кутаю його в ковдру й зверху накидаю якийсь міллю з’їдений кожух від якого відчутно тхне так, наче в ньому хтось вмер.

    Старезне, залізне ліжко я притягла до пічки. Пічка не могла за лічені години прогріти хатинку і єдине тепло було поряд неї. В ліжко я вклала Демида.

  А сама займалася тим, що носила дрова, варила кашу й поставила воду на ще один чай. Я ще ніяк не могла нагрітися й просто завмирала над пічкою відчуваючи блаженне тепло. Коли  Демид заснув, то я теж ретельно перевірила кожен сантиметр свого тіла. Найбільше постраждали руки. З плачем дивлюсь на опухлі й червоні долоні. В кінцівках дикий біль. Але нічого. Це все не смертельно. Головне, що живі…

   Попри заспокійливі думки, мною так теліпає, що я ломакою не можу поцілити у дверці плити. Й біля відкритої дверці плити я й починаю ревіти й душити ридання. Мені так погано, що хочеться лягти й вмерти. Але зішкрібаю себе з підлоги, йду до ліжка й доторкаюсь до лоба Демида. Температура наче спадала.

   Дивлюсь на його червоне, зморене обличчя, закушую губу й здригаюсь від болю. Витираю цівку крові. Проганяю каламуть перед очима. Господи, нам потрібна допомога. Хоч якась. Інакше ми тут і ласти склеїмо…

   Дістаю телефон й пробую з ним розібратися. Телефон виявився безнадійно розрядженим й навіть вмикатися не захотів. Лізти в телефон Демида не стала. Доварила кашу й зробила нам ще чаю. А потім розбудила Демида. Помацала його лоба, він тільки запитливо витріщався на мене.

- Я живий,- запевнив він мене.

- Бачу, що живий, не бачу, що здоровий.  

- Ти така песимістка…

- Я налякана життям реалістка. А так, як ти мило хрипиш, то після їжі, знову полощеш горло.

- Мене виверне від тієї гидоти, - пересмикнуло ним.

- Це мене виверне нервами, якщо ти продовжиш козлитися, - чесно попередила я.

Він поглянув на мене, ситуацію оцінив, похмурнів і, як мою душу, почав жувати кашу. Від процедури «полощи горло» він відвертався, як міг. Затято шукав у своєму телефоні мережу, остання позначку заряду в його телефоні давала нам надію на майбутнє. Вийшов на вулиці. Повернувся злий і вимкнув телефон, прибивши надію на швидкий порятунок до плінтуса. Вніс дрова. І на тому я спинила його блукання, змусивши полоскати горло й вклала його у ліжко.

  Пічка все ще не могла дати достатньо тепла і я майже жила біля неї. На дворі темніло тож вирішила ще раз збігати й принести дров. Я набрала повен оберемо дров, коли помітила якийсь рух. Повільно повернулася, ретельно вглядаючись в білий сніг. Глухе гарчання стало мені відповіддю. До мене наближалася припадаючи на передні лапи якась тварина…Й це була явно дика тварина. Зі скуйовдженою шерстю, виснажена, з глибоко запалими очима й нижньою щелепою, що відвисала.