Розділ 16

  У халабуді було затишніше й це факт, вітер не намагався продертися до кісток, а сніг засипати. Спати хотілося до нестями. Очі вже самі закривалися. Й, мабуть, не тільки в мене. Я притулилася ближче до Демида.

- Тут значно тепліше, аніж просто на дворі,- пробурмотів він. - Але все одно холодно.

- Я вже сил на більше не маю. Ми можемо поспати?

- Я розбуджу, - зітхнув він у мене над головою.

Я заснула майже миттєво. Й прокинулася від холоду. Я замерзла. Дико замерзла. Порухала руками й ногами, повернулася на інший бік. Єдине тепло було від Демида. Подихала на руки. Мій ніс вже був забитий. Тіло боліло. Чи то від ходьби, чи то від спання на землі. Але здавалося, що я зараз розпилюсь на атоми. І, можливо, що навіть тому порадію, аби тільки припинився ці багаті й різноманітні відчуття. Не пристосована я до цього екстремального відпочинку. Хочу додому. У ванну, а потім у зручне ліжечко й чашку какао. А до того шматок м’яса і сиру та будь-що, що можна їсти.

- Радана? - пошепки запитав Демид.

- Замерзла, - прохрипіла я.

- Тоді вилазьмо грітися.

З жалем я розібрала, любовно замурований вхід. Й відразу оцінила, як добре було в халабуді. Перепад температур був відчутний.

- Здається, що в халабуді не так вже й холодно, - процокотіла я зубами.

- Ага, - підтвердив Демид. - Сніг, який я набрав в пляшку розтанув. То у нас тут точно від нуля до плюса температура. Це ти добре придумала з цією халабудою.

- Ага! - нервово усміхнулася я, пританцьовуючи.

Не можу сказати, що мені стало легше. Але, рухатися потрібно було.

А потім ми знову залізли в халабуду, я замурувала вхід. Й ми так-сяк влаштувалися.   

- Ти, як почуваєшся? - запитала я.  

- Холодно.

- Розбалувала нас цивілізація. Не готові ми до життя на природі.

- Замерзнути ми не повинні, але переохолодження можемо схопити на раз…- стиха пробурмотів він.

І від його шепоту, волосся стало диби, але я тільки ближче підсунулася до нього. Ця суцільна чорнота і холод висмоктували усі сили, розв’язуючи руки страху. Й кожен звук, що долинав, відточено, як лезо катани, проходився по зніженій комфортом свідомості. Виття завірюхи, скрип гілок розгойдували відчуття паніки. І тільки сопіння поряд і рука Демида на моєму животі, яку я гостро відчувала навіть крізь шар одягу не давали мені перетнути межу реальності.

- Я, сподіваюсь, що ми все ж зможемо спуститися з гір…- прохрипіла я.

- Спустимося. Люди й не в таких умовах виживали.

- Але як же холодно. Холод, здається, до кісток дістався. Я тепер не можу повірити, що я зможу колись нагрітися й прогнати цей холод. Я так ще ніколи не замерзала.

- А я коли навчався. У нас не сильно топили. Коли було мінус двадцять за вікном в аудиторіях температура підіймалася від 7 до 11 градусів. Я коли повертався у квартиру, то нагрітися не міг навіть під пуховою ковдрою.

- Ти зараз говориш дивовижні речі…квартира, пухова ковдра. Не даремно ж люди кажуть, що ніколи не буває так погано, щоб потім не стало ще гірше, - нервово посміхнулася я. - От і порівняли.

- Ми виберемося. Обов’язково виберемося.

- Ми ж не так довго й підіймалися в гору. А Карпати не настільки великі, щоб нас не знайшли. Думаю, що нас уже шукають. Й нам лише потрібно дочекатися допомоги, - заспокоювала я себе і його.

- Ми тут не залишимося. Вранці продовжимо спуск.

- Добре, - пробурмотіла я й притулилася до нього ближче.

А він зітхнув і обійняв мене міцніше.

  Ранок наш розпочався дуже рано. Тільки на дворі розпочало сіріти, як Демид розштовхав мене. Прогріб вихід й простягнув мені чесно розділені залишки бутербродів. Їжа закінчилася напрочуд швидко. Втомлена, розбита й голодна я зібрала свої шоколадки назад в наплічник й виповзла на вулиці. Від учора ситуація не змінилася. Хурделило.

  Демид озирнувся на мене. Й рішуче пішов далі спускатися. Попленталася за ним слідом. Йти було неможливо. Робиш крок й відразу тонеш у снігові. Це борсання забирало усі сили, виснажувало. Але й зупинитися ми не могли. Й пленталися далі. Від голоду мене вже нудило. Зробили маленький привал з’їли по шоколадці й випили останню воду. Так, як було невідомо зустрінемо ми якийсь струмок чи ні. То у порожню пляшку набрали снігу. Їсти сніг - не варіант, можна легко з ангіною звалитися. Краще вже було розтопити сніг й пити воду. Гидливість, як і мізофобію задушила в зародку.

   Й ми продовжили свій рух. Вийти до цивілізації нам не вдалося. Як тільки розпочало сутеніти, то стало зрозуміло, що ночувати нам знову на вулиці. Й перспектива провести другу ніч на сирій землі мене не тішила. Я вже й так погано себе почувала й була сильно втомлена. Демида все частіше нервово озирався на мене. Йому доводилося важче. Я йшла по його слідам, а він пробивав дорогу. Після ночі в халабуді, думаю, що й він почувався, аж ніяк не героєм.

   Й нам, здалося, що посміхнулася вдача. Ми вийшли до сінника. Це було майже, як щастя. Адже, якщо є сінник, то десь будуть і люди. На вечерю у нас знову було по шоколадці й тала вода. Ми були виснажені. Дорого нам дався цей перехід. Влаштувавши лежбище ми лягли й мене просто вимкнуло. Прокинулася я від того, що Демид намагався відігріти телефон й дико лаявся від того, що це у нього не виходило. Щось в його рухах чи голосі мене насторожило. Доторкнулася до його лоба. Він був гарячий.