Розділ 13

  Двоповерховий будинок ховався серед величних сосон. Ліс, тиша, чисте повітря. Місцина дійсно була для тих хто хоче усамітнитися й відпочити від міської метушні.

 Нас чекали. Ворота були відкриті й Демид Сергійович філігранно заїхав на територію обійстя. За мить, зодягнутий у веселу жовту куртку і смугасту шапку з помпоном, до нас підійшов Валентин Андрійович.

- Ви якраз вчасно. Я саме приготував справжній шашлик. Гайда в дім, - радісно потер він руки.

З Демидом Сергійовичем ми тільки й переглянулися.

- І моє вітання! У вас тут так гарно! - обвела я поглядом будинок і прибудинкову територію.

  Довкола будинку буяв зимовий сад. Естетичні запити, серед зими, вдовольняли вічнозелені чагарники. Зустрічалися тут і туя, самшит, ялиця, чудні кущі та незнайомі мені дерева, що тішили око розмірами та формами. Особливо привертали увагу дерева. Одне з яскраво червоним гіллям, а друге з глянцевим зеленим листям і червоними ягідками.

- А? Скажи?! А мені не вірили, що я можу влаштувати живий сад - 365 дні у році, - задоволено посміхнувся він, оцінивши мій інтерес.

- Які наївні люди, - бурмочу я оглядаючись.

  Демид, з суворою моською стоїть біля веранди, усім своїм виглядом демонструючи, що йому вже осточортіло мене чекати. Дрібню ніжками у напрямку дорогого керівника. Керівник пропускає мене в дім, проводить до ванної кімнати. Мию руки й дивлюсь на себе в дзеркало. Якась занадто бліда, зате з гарною синявою під очима. Краса! Як кажуть, з віком стає все складніше відрізнити, що в тебе впало: цукор, серотонін чи самооцінка…

  Для порядку навіть вмилася й діставши крем з сумочки знову нанесла його на обличчя. Краще не стало. Але я зробила усе від мене залежне.

    Демид Сергійович мене чекає в залі з виглядом, наче він тисячоліття тут простояв в очікуванні дива.  Йду за ним й виходжу на опалювальну веранду. На веранді пахне їжею. Солінням, м’ясом і мій рот наповнюється слинкою. А живіт, такій відраді для очей, видає радісне бурчання. У нього - все просто. Бачу їжу - хочу.

  На щастя, Валентин Андрійович довго нас морити голодом не став. І я дісталася до хрумких огірочків і шматка м’яса та закотила очі від задоволення.

- Ет, молодь, навіть не знаєте, як жінку ощасливити, - весело розсміявся тому Валентин Андрійович.

 Він нас не підганяв розмовами, а просто розповідав про байки свого краю. Між тим поскаржився на своє хворе серце….і знову захопливо розповів про своє сільське життя і ще раз нагадав, який він старий і немічний…і як він мріяв про спокій. І так демонстративно їв кашу на наших очах….Так! От кому треба давати майстер-клас з лукавства. Бо тепер, тільки бездушна скотиняка може поламати мрії та сподівання хворого і немолодого чоловіка.

   Видихнула крізь зуби й кинула оком на Демида. На мармизі Демида Сергійовича щастя було мало. Видно, і він зрозумів, що вистава одного актора була розіграна виключно для нас.

- То, що у нас в офісних хроніках? - втомився Валентин Андрійович грати роль недалекого пенсіонера й обвів нас запитливим поглядом.

   Я переглянулася з Демидом. Демид відклав виделку, відсунув від себе тарілку й взявся до звіту. Місцями він ще плавав, але загалом було непогано, як на людину, яка раніше з меблями тільки, як споживач мала діло. Чималий досвід у звітуванні відчувався.

  Валентин Андрійович сидів у своїй улюбленій манері з пальцями складених  гостроверхим дашком. Як я вже знала, ця поза означає, що він в задумі.

- А ти, Раданко, що скажеш? - перевів він замислений погляд на мене.

  Об’єктивність іноді дуже важко дається. Особливо, коли твоя особиста думка так і лізе з плакатом, що твій новенький директор рідкісне мурло. А старий добрий цинізм ще й стрічкою, що біжить домальовує, що він ще й дефектний, гидомирний, примітивний і зроблений навпростець. Я так довго вчилася справлятися з емоціями на роботі. Тримати той баланс і не виливати емоції, як з пожежного шланга. Коли ти працюєш з людьми, то твій поганий настрій уже може бути заразливий. Ну, це як в анекдоті про кота. Усі на всіх накричали, а кіт всім насцяв у капці. І я вчилася виявляти емоції, не даючи їм виливатися. Бо шеф-істеричка, який не може контролювати себе на людях, то токсичний керівник.

   І зараз я розігнала зайві емоції та перейшла до сухих фактів. Й пика Валентина Андрійовича засвітилася задоволенням. Він потирав руки й сухо хвалив нас за роботу. Й вишенькою на кізяку стало його гостре бажання влаштувати тимбілдинг для, так сказати, згуртування команди та духу. Мої нещасні слова про економічну недоцільність цього пиру під час чуми, були сильно знехтувані, бо шефа було вже не спинити й дати призначені.

  Розваживши себе думками про сильного і мудрого засновника компанії, Валентин Андрійович нас з Богом відпустив.

В машині сиджу зла, як спасівська муха.

- Радано Дмитрівно, не сопіть так невдоволено, я теж не в захваті.

- Демиде Сергійовичу, якщо ми ще трішки так поживемо у карантині, то наші продажі, зможе підняти хіба що віагра.

- Сподіваюсь, що ми не дійдемо до таких екзотичних способів і обмежимося простішими варіантами.

Потягнувся він, дістав пляшку з водою й зробив ковток.