Розділ 12

  Вдома довго стою біля дзеркала й розглядаю свою бліду фізіономію, яку яскраво розбавляють тільки чорні кола під очима. Щось я, певно, втомилася, що почуваюсь викинутою на берег рибиною.

- І що? Ще трішки подумаєш про те, яка ти нездара? Чого я розкисла? Ну, почмирили мене трішечки…а відчуття такі, наче я повернулася у своє дитинство. Визнаю, я пережила своє персональне фіаско. Я надто прикипіла до компанії й до думки, що я в ній залишуся. Валентин Андрійович мудро смикав за ниточки відрощуючи в мене крильця для нових звершень.

   Він же нічого не обіцяв й то суто моя проблема, що я сприйняла це, як аванси на майбутню посаду. А насправді я не довела, що варта такої посади, або ж довела, проте суспільство продовжує винагороджувати поверхневе, естетичне й те, що є родичами. І мені б уже перестати давитися заздрощами. Але все ще не можу. Я стільки працювала, вчилася, відмовляла собі у нормальному відпочинку, старалася і виявилася негідною. Це трохи виїдає печінку. Бо я ж усіма фібрами душі хотіла бути першою й улюбленою дружиною. То в який момент мого життя я звернула не на ту стежину? Я ж мала мету. Я до неї йшла. А вона раз й перетворилася на недосяжного світлячка.

Зі своїми невтішними думками я перейшла в кухню, дістала коробку з цукерками, зробила собі какао й заліза з ногами на м’який куточок.

- Але я трішки подепресую, маю право, а потім візьмусь за новий план. Вгамую свою ненаситну образу, яка вже й до кісток дісталася. І так прикро, бо довкола мене усі отримують вершки, а я одні корінці…І що ж ти, моя дівчинка - відмінниця, неправильно робиш? Або ти зараз не бачиш усієї картини й усі ті люди може теж ночей не досипали й наполегливо працювали, або ж у тебе самої якісь «трабли». І для цього мені треба провести роботу. Бо щоб змінилося життя - треба змінитися самому. Як це зробити, я ще не знаю. Я заплуталася. І вже так заплуталася, що вечорами з холодильником розмовляю…І рівень мого морального падіння лякає…

    Й ці почуття, наче твань засмоктують, обплутують, позбавляють волі. Але ж… не можна. Я з них потім не виберусь. І так, я не розв’яжу проблему відразу, але якщо я розпочну робити малесенькі кроки, то у мене все вийде. Це наче, як той ремонт, що я пережила. Спочатку голі стіни та відсутність грошей, а потім малесенькі кроки там одне зробили, там електрику, там сантехніку, а там вже й стіни пофарбували й нові меблі купили. Й в результаті вийшла комфортно влаштована квартира. Але спочатку був трішечки розпач. От і зараз я перестану перейматися, що у мене немає суперплану по житті, спиню паніку, що всередині мене зручно влаштувалася й буду просто робити маленькі дії.

    Тож, що я хотіла б? Я хотіла б продовжити займатися меблями. Мені подобається оце їхнє життя від дизайну на папері до фізичного втілення. Й тішить око, як вони  виглядають у приміщеннях замовників. Але я реально оцінюю свої шанси й моїх грошей на початок виробництва не вистачить. Залишиться хіба що зайнятися продажем. І від цього сумно. Важко знайти виробників, вироби яких будуть по-справжньому подобатися. Але це ж мої внутрішні заморочки й з цим можна жити. Але так було б найбільш оптимально розпочати свою справу. Можливо саме онлайн-продажі й стануть моїм стартом. Ну, от і розпогоджується.

  Але усе моє налаштування йде на марно уже на другий день. Бо Валентину Андрійовичу набридло спостерігати за ігрищами нерозумних діток і він цих самих діток витребував на рядюжку. Видно, що вчорашній текстовий треш натякнув йому, що у його випестуваному офісі  кадри ріжуть повітря тупим ножем. І він запросив мене з Демидом до свого заміського будиночка, щоб надихнути й наснажити нас до нових звершень. Іншими словами любити нас будуть довго і без взаємної згоди, заодно і голову промиють, кістки пополощуть, печінку пожують і нерви помотають.  

  Дача колишнього директора розміщувалася за 80 км від Києва у мальовничому селі в оточенні вікового лісу. Валентин Андрійович ближче до своїх шістдесяти з плюсом відчув, що задихається в місті й нагадав про будинок в якому жили його батьки. Разом з ним, ми усі пережили той болючий процес будівництва. І я тепер точно знаю, що хлопці, які цілуються всього лише представники нетрадиційної орієнтації, а от будівельники, ті справжні піда..си.

Сам новоспечений  з сумом оглянув мене й заявив, що поїдемо на його машині. Бо він не хоче ще хтозна-скільки мене чекати, поки я доскребусь до місця призначення. І на його джипі буде безпечніше долати наші дороги. Та наші дороги безпечно долати тільки телепортом. І його я так думаю, вигадають раніше, аніж у нас дороги побудують. Цілий минулий рік кипіла робота на дорогах, але тут прийшла зима й ті ремонти зійшли з першим снігом. Лякливі вони у нас якісь.

   У машині Демида Сергійовича лунає лаундж-музика. На дорогах затори. Та вони вже геть страх втратили, то з’являлися тільки вранці й ввечері, а це вже й божий день їм ні по чому. Що далі?

Демид Сергійович надибавши шматок дороги жваво втиснув в газ. Мене миттю вдавило у крісло і я вхопилася за ручку.

- Демиде Сергійовичу, у мене такі чудові плани на життя…і я буду дуже засмучена, якщо вони усі закінчаться у вашій машині.

- Вам немає про що хвилюватися, - обвів він мою принишклу персону поглядом. - Довезу вас цілою та неушкодженою.

- Це вам ваше чуття каже? Не слухайте його. Зосередьтеся краще на правилах дорожнього руху. А там йшлося про дозволену швидкість у населених пунктах в 50 км\год. Я серйозно, бо ця бісова дорога й так нагадує арену для фігурного катання.

- То ви таки сердитесь…