Розділ 8

   В середу Демид Сергійович влаштував зібрання. Про нього я дізналася в останню мить. Гордо розправила плечі й пішла.

    На елітному збіговиську були присутні усі керівники відділів. Й почав цей шабаш Демид Сергійович з офіційного повідомлення, що я йду з компанії й в найближчі місяці буду виконувати роль лише консультанта. Й все, що входило у мої обов’язки він вправно розділив поміж керівниками відділів й щось залишив собі.

      І… так, я до цього йшла. Ймовірно, що я  і сама так вчинила б на його місці. Але все одно стало гірко й зашкребло на душі. В моєму житті уже був неодноразовий досвід звільнення. То чого ж зараз так кепсько?  Можливо тому, що я прикипіла до цієї компанії й цих людей? Можливо тому, що мала великі сподівання, а вони розсипалися в тлін? Можливо тому, що зараз я йду з компанії не тому, що маю якусь нову ціль… Але в мить привселюдного відібрання усіх регалій…це було боляче. Неначе, як по живому з мене відірвали пластир.

   Серед нас немає пророків. Й, можливо, надалі моє рішення піде на користь, а може, що й навпаки й саме зараз мій зоряний час та розквіт, а далі мене чекатиме лише старіння й вбоге животіння…

   Мдя, оптимізм мене сьогодні не мучить. Лише терзає відчуття, наче я клоун клоуна, й що моя гуманітарна місія зазнає програшу в чисту. Звела очі до неба. Осяяння звідти не прийшло. А шкода! Бо поки я за стримано, нейтральною позицією намагалася пережити відчуття, наче мене вже поховали, а я вилізла… колектив захвилювався, як він буде жити з моїми обов’язками. Й в самого новоспеченого вже почало смикатися око від цих жвавих дискусій. Я ледь не зареготала в голос від цього абсурду.

  Легітимний, чи то в себе прийшов, чи то з себе вийшов першим. Й потішив усіх повадою хижака. З нотками гарчання в голосі він спинив цей балаган. Придушив виступ в корені й ще раз наголосив, що УСІ будуть виконувати мої обов’язки, а хто не здатний потягнути цю роботу, то може занести йому на підпис заяву на звільнення. Колектив притих й далі вже нарада пішла своїм шляхом.

   Аріна Анатолівна, вона ж наш незмінний технічний директор, перехопила мене біля кабінету.

- Не знаю, що затіяв Валентин Андрійович, але тебе буде не вистачати, - поділилася вона своїми думками.

- Компанія його й він мав повне право призначати свою людину.

- Та всі ми знаємо, як це у нас працює, - зітхнула вона. - Прикро, що так склалося.

- В будь-якому випадку можна знайти позитивні моменти.

- Можна. Й життя триватиме, як у тебе, так і у компанії.  Просто шкода втрачати спеціалістів. Ти була на своєму місці. І я рада була з тобою працювати.

- Дякую! Це навзаєм, мені теж було приємно з вами працювати.

- Вже думала, що будеш робити далі?

- Можливо відпочину. З’їжджу в усі ті місця про які мріяла, але на які ніколи не вистачало часу, якщо карантин дозволить.

- Це слушна думка. І раз ти у нас лише консультант, то заходь на каву.

- А зайду, - легко погодилася я. - Часу, здається, в мене має з’явитися незлічена кількість.

- А ще краще поїхали до нас на дачу. Соснове повітря, шашлик й добрий відпочинок.

- Дякую! - розгублено відповідаю я, бо дійсно не чекала на пропозицію.

    Майже в кінці робочого дня мене викликає до себе Демид Сергійович. Морщу лоба у спробі зрозуміти, що сонцеликому від мене потрібно. Бо все ж серце в мене одне і мені його відверто шкода, тож в кабінет директора я воліла б ходити знаючи за чим. Гарна уява - це просто дар Божий і перед очима пробігла стрічка з можливими варіаціями розвитку подій. І, як не крути, то виходить, що нічого доброго мене не чекає. Але у призначений час йду до нього.    

   Демид Сергійович з трудом відривається від ноутбука й кидає на мене погляд, що мав означати, зачекай хвилину. Сідаю на звичне місце й чекаю. Звісно, я вже зрозуміла, що зараз ВСЕ буде важливіше за мене. А я - так, прикра завада.            Й він би радий на мене увагу не звертати…Але я поки тут. Муляю очі. Й можливо навіть трішечки дію на нервову систему. Яка халепа!!!

- Радано Дмитрівно, - набридло йому мене маринувати. - Я сподіваюсь, що ви без проблем зможете передати ваші обов’язки.

О, то він уже й саботаж запідозрив. Гм, варто було б уже трішечки поплакати над ганебним закінченням своєї кар’єри.

- Звісно! Зроблю все, що у моїх силах. Я виконаю усі свої зобов’язання, -  серйозно відповіла я.

   Й то є істина. Бо, щоб закріпитися на свої посаді я виконувала купу доручень шефа. Й не завжди вони були популярні. Саме я проводила скорочення роздутого штату. Мене ненавиділи. Але завдяки цим діям компанія змогла покращити якість роботи та підвищити зарплатню працівникам. Але хто ж на це зважає? Я ж просто демон в очах усього колективу. І вовком дивляться на мене, а не на Валентина Андрійовича.

- Поговорімо відверто. Мені не потрібен наглядач. Я сам зможу в усьому розібратися, - перекрутив він у руках ручку.

- Розумію, але у мене є чіткі вказівки й обов’язки перевіряти вашу роботу. Тому раджу вам зосередитися не на мені, а на продажах. Продажі за цей місяці у нас впали на десять відсотків.

   Демида Сергійовича перекривило. Ну…визнавати свої перші дрібні поразки завжди неприємно.