Розділ 6

   Святкування в колі родини для мене вже давно перетворилися на пекельні муки. Але оминути день народження зятя ніяк не можна, бо це десь відразу прирівнювалося б до найтяжчого гріха і гарантувало б, що мозок, від маминої традиції наведення у ньому ладу, у мене буде боліти довго.

  Все моє дитинство батьки важко працювали й будувалися. Дитинство і юність так і пройшли під лозунгом «у нас немає грошей», але є багато роботи. А саме будівництво будинку виглядало, як прірва, бо скільки не кинь, то все мало буде. Тож на витребеньки не було ні часу, ні зайвих коштів. Себе я зайняла навчанням, а сестра себе - кавалерами. Пошук того єдиного видався надскладною місією. І періодично поряд сестри з’являлися: жонатий бізнесмен, водій таксі, рокер, колишній в’язень, будівельник, кришнаїт, невизнаний поет. За час активних пошуків нас двічі грабували. Тож, коли Світлана познайомилася з усього-на-всього бідним студентом Юрчиком, то батьки зітхнули з полегшення. Батько йому навіть стихаря гроші в кишеню тикав, щоб було хлопцю за що дівчину в кіно зводити.  Мені гроші не давалися, я ж стипендію отримувала… А батькам треба було до весілля готуватися.  Без весілля ніяк, бо що люди скажуть. Зі сторони нареченого були тільки гості, бо весілля батьки оплатили самі. Та й скільки там тих гостей, лише двісті п’ятдесят осіб…

    А потім на вантажні перевезення, якими займався батько, різко пішов попит й він взяв до себе зятя. Вони працювали й непомітно обростали машинами, квартирами, будинками. Все наче було добре, але щось пішло не так. Мама з батьком постійно сварилася. Докори лилися з обох боків. Періодично вони розпочинали кричати про розлучення й батько йшов від мами жити у квартиру. Сестра ж поселилася у своєму прекрасному світі з рожевими мріями та дорогими речами. Бо ж речі мають бути тільки брендові, меблі натуральні з усіх натуральних, а мрії такі далекі від реальності.

   А я все частіше почувалася на родинних зустрічах чужою. Тільки з найкращими намірами подбати про моє майбутнє мама догризала мене заміжжям. Бо ж у мене нічого немає, ні чоловіка, ні дитинки. А Світланка молодша, але уже має і чоловіка, і дитину.

   І зять з батьком бізнес роблять. Саме так. Щось вони з тим бізнесом загадкове роблять. До їхніх весільних грошей, батьки додали своїх й зятю купили вантажівку. Справа пішла. Столиця активно розбудовується, тож пісок та щебінь актуальні. Якийсь час батько з Юрою, працювали разом, а потім Юрко створив свою компанію і відділився. Тепер він самостійна, горда й забезпечена одиниця нашої сім’ї. Батьки своїм зятем пишаються.

   Й хоча він уже довгих вісім років наш зять, але я все одно підозрюю якесь западло. Щось у відношенню Юрасика до Свєтки було не то. Але ж усі довкола розумні люди й, зрештою, то може бути виключно моя суб’єктивна думка. Я ж теж можу помилятися. Проте Юрасик мене дратував. І з цим почуттям я нічого не могла зробити. Окрім того, що намагатися це гарно приховати й не лізти в їхнє життя.

   Ще однією темою вічного пиляння була моя робота. Тут неходжене поле для сади, поли, сапай, сльозами поливай. На думку мами, я надто багато часу проводила на роботі й надто мало заробляла. Бо знову  Юрасик зі Світланкою мають бізнес, а я невдаха, бо просто найманий працівник. Але разом з тим, родина недавно запропонувала мені скинутися племінниці на квартиру, бо має ж десь дитина жити…По яких дротах це все було поєднано у їхньому мозку було невідомо…

   Й це святкування теж якось непомітно перетворилося у сварку. Й почалося все згідно з гаслом “Ніхто незабутий, ніщо не забуто!». Спочатку сестра полаялася з мамою через стільці…бо мама не давала їй раніше себе реалізувати…А потім і мені дісталося…Бо і подарунок мій не такий…і знову ж таки, що це в мене за робота…і добили мене тим, що вони мене утримують. Дана інформація ошелешила. Бо вся допомога від батьків це безперечно розкішний подарунок 5000 умовних одиниць на новосілля. До них я дозбирала ще і придбала свою чотирьохколісну крихітку. А тепер виходило, що вони й машину мені купили. А я прямо таки ні на що не здатна панночка, яка б уже вмерла без опіки.

   Юрчик в цьому параді емоцій  участь не брав, він загадково усміхався в склянку з джином й тільки з під лоба спостерігав за цим всім. Батько лише невдоволено пихтів, а потім забрав внучку та зятя й пішли  мультики дивитися. Сестра пересварилася з мамою, а потім їм здалося, що я обділена увагою і вони швидко те виправили. Почали з того, що я погана тітка, донька і сестра. Й нагадали мені репетитора якого мені наймали, щоб я могла поступити й те, що гроші мені давали коли я вчилася, бо за гуртожиток платити потрібно було й  те, що на море мене возили. І я більше не витримала. Сухо з усіма попрощалася й вийшла.

  Тільки в машині зрозуміла, що в мене трусяться руки. Чорна образа панувала й душила не гірше удава. Тільки виїхавши з селища посеред поля я спинилася. Гіркі сльози покотилися з очей. Було прикро. Соромно за те, що я така погано донька. Соромно за цю сварку. Соромно, що це все зі мною відбувається. Соромно, що рідні своїми словами так боляче б’ють. Соромно, що я, як в дитинстві не маю способу захистися від гніву батьків. Мені шкода, що я не донька, а суцільне розчарування. А от Світлана ідеальна донька, бо в неї є і чоловік, і дитина, і бізнес. У неї все правильно…

  І я сиджу в машині й ридаю до гикавки. Бо пече. Бо болить. Бо це все їсть не гірше сірчаної кислоти.

  В машині я сиджу, аж поки не замерзаю. За вікном суцільна, непроглядна ніч. В голові пусто. Істерика забрала усі сили. Грію машину й продовжую сидіти. Треба зібратися, бо я надто пригнічена й вимотана, щоб нормально керувати машиною. Але за допомогою звертатися мені теж… соромно. Я не людина, а ходяче розчарування. Змушую себе братися за кермо і їхати до найближчої заправки.