Розділ 5

  По його обличчі пробігає судома. Видно, що сильно душив він бажання послати мене… кудись далеко. Проте до брудної істерики не скотився. Аж зацінила витримку. Не зірвався, уже молодець. І він здається. З невдоволеним виразом на писку, він відкриває переді мною двері. Проходжу й сідаю за своє звичне місце. В голові гарують думки, щодо візиту Павла Андрійовича й чого цей нечестивий дух хотів від новоспеченого? І як би про всяк випадок відмовити новопризначеного від цієї сумнівної дружби!!! Скручений стресом мозок нічого путнього, про те, як ніжно позбавити цноти директора не видає.

  Сам невдоволений, з гуркотом притягнув крісло, це щоб я, напевно, відчула усю свою ницістю у своїх притяганнях на його тіло й вшпарив в мене погляд. Такий багатообіцяльний… ну, як той вовк, що  дивиться на козу. Від його погляду, аж нерви залоскотало. Він би точно справив на мене враження років з десять тому. Але професія накладає невловний слід на психіку…і дарує незабутні відчуття, чи то хрещеного батька мафії, чи то мадам, що утримує притон розпусти…

Тож у відповідь тільки делікатно схиляю голову й лише на кілька секунд дозволяю собі віддзеркалити його погляд.    

- Демиде Сергійовичу, хотіла б поцікавитися, коли ми зможемо разом попрацювати? - найперше цікавлюсь наболілим.

- Зараз у мене на вас немає часу.

-  Я розумію, що ви наразі неймовірно зайняті, але ж Валентин Андрійович наполягав на тому, щоб я передала вам справи.

- Я вас повідомлю, як буду готовий, - насупився він.

Я могла його зрозуміти. Ще б мене хто розумів…

- Я досить давно працювала у компанії й могла б дати відповідь на більшість ваших запитань, - рекламую я себе.

В його погляді протяжно ковзає прискіпливість мікробіолога перед новим видом мікроорганізму. Прямо бачу, ті роздуми про роль цього мікроорганізму у колообігу речовин та патології людини.

- Розумію, проте я зараз не готовий. Якщо мені знадобиться ваша допомога я звернусь.

М’яко, так кажучи, відшив він мене.

- Я все-таки наполягаю, Валентин Андрійович чітко озвучив моє завдання…

- Радано Дмитрівно, я б з задоволенням виконав би ваше бажання й підписав наказ про ваше звільнення, - скривився він, наче кисличку з’їв. - Проте Валентин Андрійович поставив умову, згідно з якою я не можу вас звільнити. Тож давайте ми будемо займатися своїми справами й не заважати один одному, - припечатав він мене. - Сподіваюсь, що ми зможемо з вами комфортно дочекатися вашого офіційного звільнення.

    І губу все ж я прокусила. Швидко злизала кров. Заковтнула почуте. Й тільки тоді перевела на нього погляд. Схрещені руки на грудях, зімкнені губи…скутість, напруженість і замкнутість…Спільну мову ми з ним точно не знайдемо. Хоча я й мала думку, що новий директор не зрадіє кадру, який стоїть на низькому старті вильоту з компанії, та якось не думала, що він буде заздалегідь вороже налаштованим. І це він ще навіть зі мною не знайомий!!! І які ж то мотиви надихають свіжо прийнятого на такі рішення?

- Зрозуміло, - змушую себе стиха заговорити та уже навіть можу спокійно подивитися йому в очі. - Але є ви теж маєте розуміти, що Валентин Андрійович вимагатиме від мене звіту…

- Думаю, що ви з цим впораєтеся, - зневажливо кидає він словами.

Тільки загартована роками витримка змушує прикусити мене язик і втримати усю ту безодню вражень якими мені б хотілося страшенно поділитися.

- Звісно, що впораюсь. У мене для цього є досвід і знання.

  І у його погляді морозна пустота перетворюється на вогняну стихію й мене щедро поливає іскрами. Зустріч на сьогодні вирішую завершеною. Підіймаюсь з-за столу, повертаюсь до дверей, але згадую про морального паразита і його ведення бізнесу в стилі дикого капіталізму.

-  А і Демиде Сергійовичу, щодо Павла Андрійовича…Перш аніж ви приймете якесь рішення, перевірте його… Наша служба безпеки не тільки непокоїться про фізичну безпеку, вона ще й може зібрати інформацію про контрагентів.

- Радано Дмитрівно, я розберусь, - робить він наголос на останньому слові й виразно дивиться на мене.

Та біс з тобою, голубе сизокрилий. Літай, поки є крила. І я чемно кланяюсь й виходжу з кабінету.

   З байдужим виглядом проходжу повз секретаря, доходжу до  свого кабінету й тільки тут дозволяю собі відпустити емоції. Й першою на тест-драйв вийшла злість. Та в біса цей призначенець собі дозволяє? Теж знайшов в мені фейку…позвав, відіслав…Чого мене не послухати? Я ж всього-на-всього хотіла передати ці кляті справи й піти пошукати нові горизонти!!!

    Так і чого я злюсь? Не потребує він моєї допомоги, той холера з ним. Не бігти ж мені до ментора з криком, а ваш протеже не бажає моєї допомоги. Він у нас гордий, або ж тупий, як пробка, що в принципі, рівнозначне. А тепер запитання до себе. Ну, і чого ти психуєш? Може все ж трапиться диво й ми якось пройдемо цей тонкий момент притирання, або ж якимось дивом у нього самого все вийде…Деяким просто таланить. Компанія ж працює. І якщо пан директор не буде робити ніяких різких рухів, то все продовжить собі працювати. А  сам він втягнеться й все буде гарно. А якщо він розпочне від душі правити, то є ймовірність, що у нього все класно вийде…

    Сама в це віриш? Це ж все одно, що поставити прибиральницю робити операцію на мозку.  Й добре, коли в тебе буде хороша команда, яка зможе на своєму хребті витягти таке керування. Але, якщо такої команди не буде, то таке керування приречене на тиху смерть. Й таке я бачила не раз. Різкий злет й приголомшливе падіння, після якого компанія йшла в забуття. Тільки у нашій сфері, за час моєї роботи скільки таких було…Прибігали з непомірними амбіціями, гучно входили на ринок й тихо зникали.