Розділ 3

 У понеділок на роботу я прийшла в дивно-спокійному настрою. Чи то ідея Любомира спрацювала, чи то в мені щось поламалося, але вперше за багато років, мене нічого не шарпало. На душі був штиль. Я радісно з усіма віталася й посміхалася. Було навіть приємно спостерігати за кривими й невпевненими посмішками якими мене нагороджували колеги.

   Й день свій я почала не з перегляду поточних проблем, а з чашечки кави. І на загальні збори на яких нам представили нашого нового директора я прийшла відчуваючи спокійний інтерес.

 Поки Валентин Андрійович завзято розповідав про наші чудові успіхи й про те, як він пишається нашою компанією, я розглядала нового директора.

    Мельниченко Демид Сергійович, виглядав серйозною людиною, яку не лякають ніякі труднощі, яка розраховує на свою удачу і яка ні на мить не сумнівається у собі. Це вдало підкреслював його добре скроєний коричневий костюм та світло-салатова сорочка. Хоча і природа теж не лінувалася й старанно працювала над його генами. Широка форма брів насиченого темно-коричневого тону й карамельний колір волосся підкреслював глибину голубих очей. Прямий ніс, чітко окреслені губи, брутальна щетина, стильний хаос на голові й погляд переможця…Мій русявий колір волосся, досягнутий наполегливою працею перукаря, тут же позаздрив такій природній красі…

   Усі вихідні я вносила собі в голову навіювання, що не можна заздрити чужому успіху. Що краще порадіти тому успіху. Й варто приймати людей такими, як вони є. Любити людей. Бути відкритими для всіх. Але від його погляду мене покорчило, хоча у відповідь я теж слухняно розтягнула губи у посмішці. Від споглядання моєї чарівної посмішки на його чоло набігла зморшка й губи він невдоволено піджав. Й частина моїх благих намірів швиденько покинула цей корабель під назвою «Відкрита для життя Радана».   

  Правду кажуть, що натхнення та уява вкрай необхідні в усіх сферах життя. І з ними, а ще седативними засобами я сподіваюсь прожити цих три місяці й звалити десь за горизонт. А план чудовий.

  Після офіційної частини, Валентин Андрійович запросив мене познайомитися ближче з юним директором. В кабінеті він навіть наповнив келих з шампанським, так би мовити, щоб відсвяткувати призначення. Келих взяла. Зі спокоєм, який здавалося  висікли зі скелі, я скромно вислухала плани й сподівання Валентина Андрійовича. Й час від часу ловила на собі невдоволений погляд новоспеченого директора. Чим далі Валентин Андрійович відпливав у свої чаяння, тим сумніша мармиза ставала у молодого чоловіка.

   Наш новий директор прийшов до нас з авто бізнесу. З бізнесом по виробництву меблів це було майже поряд. Й за три місяці він має освоїти усі тонкощі? У два ковтки висьорбала своє шампанське. Я ж прибите. Я ж буду старатися щось корисне внести у його голову. Долила собі ще шампанського. Та, щоб вас усіх!

   А Валентин Андрійович радісно мені усміхнувся. Старий інтриган. І на біса мені були потрібні ті гроші? Гріла б уже через два тижні пузо на якомусь пляжі. А може й швидше. Валентин Андрійович дуже швидко відпускав не угодних йому людей.  Правду кажучи, то й дуже тяжко тих, які йому були потрібні. От нечисть стара!

  Особисто для мене Валентин Андрійович описав чесноти новоявленого директора. Юна акула бізнесу у нас володіла: інноваційністю, зосередженістю, відкритістю, здатністю приймати рішення, прагненням до самопізнання, впевненістю і рішучістю…Ще трішки й, здається, він піде по воді…А я сьогодні не готова увірувати в диво…

    Свіжоспечений, тримався чудово, щось там тільки кілька разів нервово видихнув, а так випромінював розрекламований спокій і впевненість.  На щастя, Валентин Андрійович більше радувати нас сьогодні не став. Просто ще раз висловив своє бажання про нашу співпрацю. Щоправда, таким тоном, що я прямо відчула в собі конфлікт гріхів. Гордість, гнів і заздрість ніяк не могли визначитися хто з них сьогодні керує і в яку сторону нас сьогодні криє.

    Насичена програмою «зробимо їх разом» по самі вінця, я побрела у свій кабінет. Люд, мене трішечки ще сторонився. Й то було прекрасно. Бо усі свої проблеми вони, або вирішували самі, або не вирішували, але й до мене не йшли. Зробила собі каву й дозволила її собі спокійно випити. Гарячу каву на роботі!!! Ум, а мені розпочинає подобатися таки життя. І в чорта, я раніше так не робила? Бо в мене є совість. Й та падлюка щиро вірила, що гроші отримувати можна тільки за роботу, за результат, а не зате, що я нову суконьку в офіс вигуляла. Відчуваю, що ця свідомість моральної сторони, трохи зайва у моєму організмі. Без неї було б легше. Живуть же можновладці в нашій країні без цього атавізму. Й вони ж то, ні на що не скаржаться. А от я нию…

  Після обіду я виповзла з офісу й поїхала на виробництво.  Виробництво - це єдине місце, де я з радістю буваю. Мені подобається та аура, запах й те диво, коли зі шматка дерева виходить нове творіння. Це перетворення мене дико манить до себе. І я зачаровано розглядаю ці вишукані меблі з натуральної деревини. Дерево - довговічний матеріал, який може прослужити сотні років. Воно має свою природну теплоту, живу енергію й дуже приємне на дотик. Дерево так і навіює відчуття ґрунтовності, стабільності, довговічності. Й саме проходячи складом й дивлячись на роботу наших майстрів я знову ловила те відчуття, коли ти знаєш, що твоя робота тобі подобається. Мені це подобалося. Чи повернусь я знову до меблів? Я не знаю. Але за цим часом, проведеним на виробництві, серед шуму робочого інструменту я буду сумувати.

Павло Анатолійович, наш незмінний майстер від початку створення компанії, зняв захисті окуляри, рукавиці, потер обличчя й радісно усміхаючись пішов до мене.