Розділ 1

Я розгублено кліпала очима, вдивляючись у свого директора, уже скоріше колишнього директора. Після фрази, що він йде з посади, а його місце займе, якийсь там племінник усі інші його слова перетворилися для мене в один монотонний писк, як на моніторі серцевого ритму. З тим писком вмирали усі мої  честолюбні мрії, бісові сподівання та рожеві надії.  Я хотіла цю посаду. Я останні роки жила на цій роботі. То якого диявола, мене посунули й впхали на це місце племінника?

   Я ж робила понад межею можливостей. Я довгий час тягнула цю компанію на собі, як їздова собака. Я спустила своє особисте життя в унітаз, бо бачила перед собою цю кляту посаду. І тепер мені торочать про якогось племінника!!!! В грудях пекло й машинально поклала руку до серця. Той шалений ритм лушпарив, немов би хотів проломити ребра. Скривилася. Надто несподіваною для мене стала ця розмова…й ці відкриття.

   Валентин Андрійович, молодець старий. Нічого сказати. Цю посаду він почепив перед моїми очима, як морквину перед віслюком і я дерлася, з усіх сил дерлася за нею. А як тільки справи налагодилися, то можна і племінничка звати. Й поки я слухала про племінничка, то все мовчала. Я все не могла зрозуміти, що буде, коли я відкрию рота. Образа, аж чортом дихала. А в голові тільки монотонний писк. Пора з цим закінчувати.

- Валентин Андрійович, - змогла виговорити я. - Ви знаєте, що я працювала усі ці роки…я хотіла отримати цю посаду…Я ніколи цього не приховувала. Після вашого рішення, я думаю, що мені не має сенсу залишатися у вашій компанії. Сьогодні ви отримаєте мою заяву на звільнення. Прошу підписати. Й дати мені змогу продовжити своє життя.

Мій голос навіть не тремтів, на відміну від всього того, що жило в мене в середині. Те драглистою масою хиталося й погрожувало мене під нею втопити.

- Радана, не приймай рішення з гарячу, - сумно усміхнувся він. - Я розумію, що своїм рішенням розчарував тебе, але рішення я не зміню. Якщо ж ти твердо вирішиш піти, я тримати не буду, але прошу залишитися на три місяці й ввести в курс справи Демида.

Він взяв папірець написав цифри й підсунув їх мені. Без ентузіазму глянула на цифри. Він закреслив ті цифри й написав нові. Нові були, аж такі спокусливі, що здоровий глузд задушив гордість. З такими цифрами я могла вийти з щурячих перегонів й податися у дауншифтинг на невизначений час.

- Я подумаю!

- Дякую! - цілком щиро відповідає він.

Шкода, що мені немає на це чого сказати. Шкода, що це я сьогодні приїду додому й поховаю з почестями ще раз усі свої бажання, прагнення й фантазії. Поплачу за ними, а потім зберусь й знову розпочну клеїти себе й збирати для нової дійсності. Тільки б не почати це робити зараз. Тільки не під очима усіх цих людей. А десь там дома, де мене ніхто не бачить - можна.

     На ватних ногах йду з офісу. До біса все! Оцінюю свої шанси сісти за кермо. Відверто кажучи у настрої камікадзе за кермо краще не сідати. А мій настрій зараз такий вибуховий. Хапаюсь за телефон й тицяю у знайоме прізвище.

- Душа моя, я майже відчув, як та велика тварина в лісі здохла, - замість вітання чую я.

- Ти зайнятий? - коротке запитання, бо не готова я на розлоге мовлення.

- Що сталося? - інтонація розфарбувалася кольорами тривоги.

- Любомир, ти можеш забрати мене з роботи? - прошу я.

- Буду десь за хвилин 40.

- Я тебе почекаю тут в кав’ярні.

- Скоро буду.

Заходжу в кав’ярню, беру чай й сідаю біля вікна. Грію руку об чашку. Й думаю…думаю…Все про те, чого я таке дурне. Чого я подумала, що у мене є шанс на цю посаду? Родичі вони ж ближче. Як паскудно то, так на душі. Чому усі мої роботи закінчуються, якимось глобальним розчаруванням. Ні, то цілком нормально, коли роботодавцям я не підхожу, або вони мені. У кожного свої уявлення про ідеальну роботу. Але ці всі бісові відмови все одно боляче чути. Я навіть не усі стадії відчаю встигла прошкандибати, як побачила Любомира. В кав’ярню він влетів з виразом на обличчі «кого вбивати?».

- Привіт! - пискнула я від побаченого. - Ти це градус напруги прикрути. Все норм.

- По тобі не скажеш. Що трапилося?

- Усе, як ти й передбачав. Посада мені не дісталася, - глухо відповіла я.

- Що проходиш три стадії закінчення шампуню?

- Це як?

- Перша - це коли ти пляшку ставиш на кришечку, друга - з-під крана заливаєш туди водичку й так потрусив й все норм, а третя - йдеш в кепці.  

- Оригінальна думка, - буркнула під враженням від почутого. А, що схоже мене вже на роботі й на кришечку поставили, й потрусили… Прийшов час викинути.

- Давай, моя печальна діва, ми з тобою зганяємо в одне гарне місце й розвіємо твої тугу за тим життям, якого в тебе не стало. Бо ти не повіриш, але на твоїй роботі життя не закінчується. У житті ще стільки всього класного, що годі киснути. Й мені біля тебе треба стрес зняти. Бо поки їхав, то все думав, що за біда з тобою трапилася.

- Просто, на душі було паскудно. А за кермо я побоялася сісти.

- Молодець, що набрала. Знаєш, робота то таке. Головне, щоб смак до життя не губився. Й бажання пробувати ще і ще…Ти не завжди виходи переможцем, але ну й що з того, що ти зазнала невдачу? Просто не спиняйся. Шукай успіх всюди, де тільки можна його знайти. Й ти обов’язково його досягнеш.