Бонус «Опівнічна розмова»

Будинок спав.
У кімнатах — дитячі ковдри, ведмедики, ляльки, книжки, розкидані шкарпетки й казки на ніч.
А у спальні на другому поверсі — напівтемрява, шепіт дощу й тиха музика з вінілового програвача.

Марія сидить на широкому підвіконні, у шовковому халаті кольору нічного неба. Її ноги — босі, волосся розпущене. В руках — келих червоного. А в очах — тиша.

Денис заходить мовчки. У джемпері, з чашкою чаю. Сідає поруч.

— «Не спиться?» — питає.

— «Думаю.» — коротко відповідає вона, не відводячи погляду від нічного неба.

— «Про що?»

Вона робить ковток. Мовчить кілька секунд.

— «Про те, як усе змінилось. Я досі не вірю, що я — Марія Іванівна Кревцова. Що маю тебе. Їх. Що це — моя реальність, а не вигаданий сценарій.»

Денис дивиться на неї. Обережно бере її руку.
Її пальці — злегка холодні. Як тоді, багато років тому.

— «А я вірю. Бо навіть тоді, коли ти мене ледь не задушила під час першого поцілунку... я вже знав, що ти — моя доля.»

Марія усміхається.
Така усмішка буває лише глибоко вночі, коли ніхто не бачить.

— «Пам’ятаєш, як я тоді сказала, що не хочу бути нічиєю жінкою?»

— «Ага. І в ту ж ніч розірвала мені сорочку. Досі її шкода.»

Вони сміються.
Тихо. По-домашньому. По-своєму.

Денис бере її руку. Погладжує обручку.

— «І все ж… Ти моя пані Кревцова.»

— «Ні,» — прошепотіла Марія, знову дивлячись у вікно. — «Я — твоя Марія. І мама трьох чудових дітей. І жінка, яка дякує Богу за той ляпас, що я дала тобі на першій зустрічі.»

— «А я дякую за те, що ти тоді не пішла назавжди.»

Вони сидять поруч.
Мовчать.

А за вікном дощ стихає.
І зорі над дахами світяться — немов знак:
історії з льоду і вогню мають найтепліші фінали.

«Мамо, ти була як лід?»

— «Тату, а ти що, маму спочатку не любив?»

Денис піднімає очі від книги. Погляд — здивований.

— «З чого ти взяв?»

— «Ну, Софійка в школі каже, що якщо жінка тебе б’є — значить не любить. А ти казав, що мама тебе вдарила, коли ви познайомилися. Навіть роздерла тобі сорочку!»

Денис усміхається. Тихо кладе книгу на тумбочку й сідає на край ліжка Данила.

— «Софійка не зовсім розуміє, як це працює з твоєю мамою. Мама не така, як інші.»

— «Бо вона як лід?» — питає Данило, заворожено. — «Тьотя  Ніколь так казала.»

— «Так,» — киває Денис. — «Холодна, різка, мовчазна. Але це не тому, що вона зла. Це тому, що вона сильна. І вміє ховати почуття так глибоко, що їх може побачити тільки той, кому вона дозволить.»

Данило насуплює брови.

— «А тобі дозволила?»

— «Не одразу. Мама довго мене перевіряла. Знала, що я злий, гордий, багатий — а вона хотіла, щоб поруч був сильний. Не той, хто переможе її, а той, хто витримає її поруч. Знаєш, що було найважче?»

— «Що?»

— «Бути гідним хоч одного її усміху. Але якось я почув, як вона тихо — дуже тихо — назвала себе Марією Кревцовою. І тоді я зрозумів: я виграв війну без бою. Бо вона сама захотіла бути моєю.»

— «А вона тебе любить?»

Денис нахиляється до сина, кладе руку йому на голову й шепоче:

— «Якщо твоя мама вранці п’є зі мною каву і дозволяє мені торкнутись її — значить, вона мене не просто любить. Вона довіряє мені своє серце. А це значить — я найщасливіший чоловік у світі.»

— «Круто…» — захоплено каже Данило. — «А можна я собі теж знайду таку жінку, як мама?»

Денис усміхається. Шепоче, поки вкриває сина ковдрою:

— «Знайдеш. Але пам’ятай — вона тебе зламає, якщо не будеш чесним. Лід любить тільки вогонь, який не обпалює.»