«Десять років потому»

Вечір.
Теплий, спокійний, із запахом кориці та легкого диму з каміна.

У великому будинку за містом — сміх, дитячі голоси й аромат домашньої випічки. За великим дубовим столом сидять дві родини — Кревцови й Кречі.

Марія Іванівна Кревцова (раніше — Кляченко) сидить, як завжди, бездоганна: у строгій, але елегантній сукні кольору бордо, волосся зібране, губи — глибокий винний відтінок. Та от очі… м’які. Теплі. І щасливі.

Поряд — Денис. У сорочці, яку обирали разом із дочками. Він спокійно тримає на руках молодшу — Мірабель, яка засинає після третьої казки. На його колінах притулилася старша — Міранда, серйозна і допитлива, як мама. Данило — копія Марії, з тією ж гордою поставою, саме зараз сперечається з Владиком Кречем, хто швидше збере конструктор.

Ніколь у кріслі біля каміна. Тепер вона вже рідко користується візком — тільки під час довгих поїздок. Софійка читає вголос, і її слухає не тільки малеча, а й дорослі, не зізнаючись.

— «Маріє Іванівно, а Ви сьогодні без підборів?» — жартує Володар, підливаючи вина в келихи. — «Це що, знак миру?»

— «Ні. Просто сьогодні мій син зламав один каблук. Інший донька втопила в супі. А третій — Денис випадково кинув у куток, коли ніс мене через поріг.»

— «Тепер у вас своя мафія вдома, а не юриспруденція,» — сміється Ніколь.

Марія ледь всміхається, ніжно поглядаючи на доньок і сина.

— «Але я б не проміняла її ні на що. Мафія — мафією, але Данило завжди захищає сестер, Міранда вже знає Цивільний кодекс краще, ніж деякі мої колеги, а Мірабель каже, що буде “як тато, але вищою”.»

Денис дивиться на неї.
Так, як дивився вперше.
І як дивиться щодня.
Мовчки.
З вдячністю.
І з коханням.

Креч дивиться на них і шепоче Ніколь:

— «А я ж казав — не по зубах…»

Ніколь всміхається:

— «І слава Богу, що не втік.»