“Пропозиція під поглядом Крижаної Леді”

У головному залі офісу Креча панувала тиша — небезпечна, напружена, з того типу, коли навіть секретарки бояться клацнути клавішею. Марія Іванівна Кляченко проходила поміж працівників, як буря у строгому костюмі. Її підбори лунали, мов удари молота. Володар ішов слідом — злегка посміхаючись.

Кревцов стояв біля переговорного столу. Випрямлений. У світлому костюмі. Але очі — темні. Серйозні. Глибокі.

Всі знали: це не чергова ділова нарада. Тут пахло вибухом.

Марія зайшла до зали, кивнула коротко, зібрала документи й холодно кинула:

— “Розпочнемо. Без емоцій, прошу.”

Але саме тоді Денис Кревцов зробив крок вперед. У нього в руках не було ні папок, ні планшета. Тільки чорна оксамитова коробочка.
Марія зупинилася. Її обличчя не змінилося, але… хтось із новеньких ледь не впустив чашку.

Кревцов став на одне коліно.

— “Маріє Іванівно. Пані Кляченко,” — почав він чітко, голосно, перед усіма. — “Я, Денис Борисович Кревцов, офіційно визнаю: ти знищила мене. Повністю. Твоєю логікою. Ходою. Жорсткістю. Вогнем у погляді.”

Її очі — не ворухнулись. Але повітря навколо неї змінилося.

— “Ти вже давно — моя жінка. Але тепер я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Пані Кревцова. Зі штампом, печаткою й правом на податкові пільги.”

Хтось тихо пирснув. Володар глянув знизу вверх — як хижак. Але... з усмішкою.

— “Що скажеш, Крижана Леді?” — додав Кревцов, дивлячись їй просто в очі.

Вона мовчала. Дві секунди. П’ять. Вічність.

Потім — повільно підняла руку й забрала коробочку.

— “Тільки якщо каблучка — не з блискітками. І без цих... квіточок.”

Кревцов засміявся. Легко. Голосно. Полегшено.
А вона... усміхнулась.
Ледь. Майже непомітно.

І саме тоді Креч, розслаблений, нахилився до Ніколь і прошепотів:

— “Тепер усі побачили, хто тут насправді головна.”

Ніколь всміхнулась м’яко:

— “Машка завжди була головною. Просто тепер вона дозволила собі бути — щасливою.”