"Її вже немає — а я все ще не маю"

Вона мовчала.
Але вже не уникала.
Не тікала. Не оберталась до нього спиною, коли заходив у кімнату.

Кляченко Марія Іванівна — не змінилася. Вона досі була різка, досконала до кожного шва на піджаку, суха в інтонаціях, язвительна у погляді.
Але щось змінилось.

Вона більше не зачиняла перед ним двері.
Вона почала… залишати їх прочиненими.

І саме це — найбільше зводило Дениса з розуму.

На черговій нараді Марія сиділа, як завжди — ідеальна.
Його погляд ковзав по лінії її шиї, по сережці, яка виглядала з-під волосся, по пальцях, які гралися з ручкою, поки вона гнала у пил праху юридичну дурість інвестора.

І раптом…
Молода секретарка Назара, високого, занадто усміхненого новенького, — нахиляється до Марії й щось шепоче.

Марія злегка посміхається. Вперше за день.
Потім — схиляється до нього.
Її рука — на його плечі.

Денис закусив щелепу.
Його кулак стиснувся під столом.
Його дихання — нерівне.

"Вона... вона посміхається йому? Торкається його?"

"А мені — вона навіть не дозволила назвати її без по-батькові пів року."

Після зустрічі він увірвався до її кабінету.

— «Тобі подобаються молоденькі, зеленоокі секретарі?» — виплюнув, різко, стоячи у дверях.

Вона навіть не підняла очей.
— «Пан Кревцов, у вас, здається, робочий день. У мене — теж. Давайте не грати у… ревність.»

— «Це не гра!» — він зробив крок ближче. — «Маріє…»

Вона підняла очі. Повільно.

— «Я належу лише собі. Ти нічого мені не казав. Ти не просив. Не зізнавався. Не вимагав. Ти тільки… дивишся. І хочеш, щоб я вже була твоєю.»

— «Ти і є моя. Я це бачу!»

— «А я — не бачу.»

Він був біля неї за секунду. Руки — на її підлокітниках. Погляд — у її очі.

— «Ти ж дивишся на мене так, ніби боїшся, що я зникну.»

— «Бо боюся. Але не тому, що люблю. А тому, що якщо зникнеш — я знову залишусь самотня. І мені знову доведеться бути льодом, без вогню.»

Він торкнувся її щоки.
Марія не відсторонилась.

— «Я не зникну. Навіть коли ти будеш кричати — піди. Навіть коли зробиш вигляд, що тебе це не хвилює. Я буду. Поки ти не скажеш — залишся. І тоді я лишусь. До кінця.»

Її голос — майже шепіт:

— «Тоді лишайся. Але не думай, що я буду твоєю. Бо я — вже.»

“Ти — моя, навіть якщо мовчиш”

Вона не змінилась.
Марія Кляченко не знала, як це — любити вголос.
Її любов була в контролі. У жорсткості. У сухості формулювань. У закритих дверях, які трохи прочинені.
Але він — вже жив у цих дверях.

Вона сиділа у нього на колінах. Не для ніжності.
Просто була втомлена.

Розслаблена.

Її руки лежали на його грудях, а голова — на плечі. Вона не розмовляла. Просто дихала.

Кревцов не намагався більше пробивати лід. Він чекав.
Бо вже знав: цей лід — не мертвий. Він охороняє щось тепле. І дуже вразливе.

— "Ти мовчиш," — прошепотів він, заколисуючи пальцями її хребет.
— "Мовчу," — коротко.

— "А я все одно скажу," — він зітхнув.
— "Я тебе люблю, Маріє Іванівно."

Вона завмерла.

Не підняла голови. Не подивилась у вічі. Але її пальці стислися в кулак на його грудях.

Він посміхнувся. Гірко, але щиро.

— "Ти не мусиш відповідати. Я не чекаю. Просто мусив сказати. Інакше — здохну."

Тиша.

Довга, як нескінченність.

А потім — її губи доторкнулись до його шиї. Один раз.
Легко, швидко. Майже непомітно.

І тільки одне слово. Хрипке. Як дим:

— "Залишайся."