Глава 24: «Марія Іванівна Кревцова?»

У кабінеті було тихо. Занадто тихо.
Марія сиділа за своїм столом — бездоганно рівна постава, ідеально зібране волосся, беземоційний погляд, як завжди.
Але пальці — нервово грали з ручкою Montblanc.

На столі лежала папка.
А на обкладинці — підпис, великими літерами: КРЕВЦОВ Д.Б.

«Пан Кревцов…»
«Денис...»
«Пані Кревцова… Марія Іванівна Кревцова…»

Вона тихо, майже не чутно, видихнула.
І… зловила себе на думці, що повторює це знову.

"Пані Кревцова."
"Марія Іванівна Кревцова..."
"Боже. Невже мені це подобається?"

Вона, Кляченко, яка не дозволяє собі ні мрій, ні слабкості.
Вона, яка щодня бачить чоловіків, що намагаються «завоювати», «зачарувати», «покласти до ніг» — і дивиться на них, як на порожні костюми з его.

А цей…
Кревцов.
Цей нахабний, холодний, впертий чоловік з темним поглядом і самовпевненістю, яка мала б її дратувати.
А замість цього — гріла.

"Він бачить мене. І не боїться. І не ховається. І… не кланяється. А бореться. За мене."

І з цим важко.
Бо вона — не для любові.
Вона — для бою. Для перемог. Для результатів.

Але коли він стоїть поруч…
Коли кладе руку на її спину, ніби питає дозволу, а не бере право…
Коли дивиться, ніби бачить її, а не тільки її тіло чи титул…

"Я хочу, щоб він був поруч. Часто. Постійно. Назавжди?"

Марія різко встала. Відсунула стілець.
Підійшла до вікна.

"Марія Іванівна Кревцова… Господи. Невже мені дійсно це подобається?"

І на її обличчі — ледь-ледь, майже нечутно…
виникла усмішка.