Денис Кревцов ніколи не програвав.
У бізнесі — він був мисливцем.
У переговорах — акула.
У стосунках — гравцем, що завжди кидає першим.
Але після неї…
Після ночі з Марією Кляченко, щось у ньому зламалося.
І водночас — зібралося до купи в нову, лячно вразливу форму.
Він стояв біля свого вікна у пентхаусі.
Ранок Києва прокидався з ревом машин і сирен.
А він — з ревом внутрішнього безсилля.
На столі — її помада.
Червона. Соковита.
Його сорочка — з відбитками її губ.
А ще — папка, з якою вона пішла, лишивши каву й холодний погляд.
І він зловив себе на думці.
Думці, яка б ніколи не прийшла в голову Кревцову до цього:
«Я хочу її. Не на ніч. Не на раз. Не у грі… Я хочу її в житті.»
Хоче бачити її ранки.
Її жорсткий погляд на нараді.
Її саркастичні репліки в машині.
Її ніжність — таку рідкісну, яку він бачив лише у присутності Ніколь та дітей.
І ту жінку, яка… могла б його знищити.
Бо любов до Марії Кляченко — це не романтика.
Це полум’я, яке не гріє, а випалює.
Це біль, у якому хочеться жити.
Він вийшов на балкон.
Вітер торкався його обличчя, як вона вчора — зухвало, контролюючи кожен його нерв.
"Це не закоханість…"
— «Це капітуляція», — прошепотів собі під ніс.
Він програв. Добровільно.
І в цій поразці…
він був щасливий.