Глава 22: «Після бурі»

Сонце ледь пробивалося крізь жалюзі.
У повітрі — запах кави.
Гіркий. Чорний.
Як ранкове пробудження після нічної бурі.

Денис сидів на краю ліжка.
На його спині — подряпини, наче сліди від пазурів.
На шиї — розмазана червона помада, в яку в'їлася пристрасть.
Губи — покусані.
Він торкнувся їх пальцем, — вони пекли.

На підлозі — його сорочка.
Краватка — десь у кабінеті, можливо, досі обмотана навколо дверної ручки.
Скло з віскі — розбите в кутку.

І серед цього хаосу — вона.

Марія Іванівна Кляченко.
Холодна. Спокійна. Зібрана.

Стоїть біля кухонної стійки.
У його ж… сорочці. Його біла сорочка з вирізаним коміром — ідеально сидить на її фігурі.
Волосся зібране в недбалий пучок. Губи — яскраві. Погляд — нейтральний. Майже нудьгуючий.

— "Кава без цукру. Ти таку  її п'єш, так?" — вона навіть не дивиться на нього.

Він ковтає слину. Горло стискає.

— "Після такого… хочеться хоч щось солодке."

Марія легенько зітхає, простягає йому чашку.
— "Це був виняток, Денисе. Не повторюй це у своїх фантазіях."

Він бере каву. Його рука тремтить.
Він не може відірвати очей від неї.

— "Ти завжди така?" — шепоче.
— "Я завжди така. Просто ти не завжди мав доступ до правди."

Вона проходить повз нього, мимохідь торкаючись плеча.
І в цей дотик — все повертається: її подих, її нігті, її сміх, коли він благав дати хоч ковток повітря.
І її очі — коли вона сказала:
"А тепер, слухай мене, Кревцов. Це ти захотів погратись із дияволом. Грай до кінця."

Він стиснув кулак.
У його очах — одне питання:
"Хто кого?"

Вона озирнулася.
— "Залиши ключ. Я маю нараду через 40 хвилин."

І вийшла.
Без поспіху.
Без емоцій.
Наче нічого не було.

А він залишився — сидіти серед уламків пристрасті, обпечений нею.
Зі шрамами на спині — і розбитою гордістю в серці.