Глава 21: «Вибух»

Офіс Кревцова. Скло, бетон і сталь.
Все, як він любить — контроль, сила, порядок.
Але сьогодні — в ньому буря.

Двері його кабінету розчиняються без стуку.
Марія Іванівна Кляченко.
Ввійшла так, наче вона тут власниця, а не він.

— "Що ти собі дозволила?" — рик Кревцова зустрічає її на порозі.
— "Прошу?" — вона піднімає брову, не знімаючи пальто.

— "Ця сцена! Ти принизила мене! Перед всією пресою! Перед бізнесом! Перед чортом!"

— "А ще — перед твоїм его. Я щось забула?"

Він вибухає, як грім.

— "Чорт забирай, Маріє! Навіщо ти це зробила?! Ти прийшла туди тільки щоб... що? Знищити мене публічно?"

Вона повільно знімає пальто, кидає його на крісло. Під ним — вузька чорна сукня без рукавів, шкіряний пас, тонка нитка перлів на шиї.

— "Ні, Денисе. Я прийшла нагадати тобі, хто я. Бо ти, здається, почав забувати."

Він хапає склянку з віскі, але навіть не п’є.
Стискає. Рука тремтить.

— "Ти ненормальна, Кляченко."
— "Так. І ти мене хочеш — саме такою."

Вона повільно підходить ближче, нахиляється, пальцем проводить по краю його піджака.

— "Я — твоя слабкість, Денисе. Але не твоя жінка. І не твоя здобич."

Він вдаряє кулаком по столу.

— "Тоді чого ти приходиш до мене вночі? Чого ти зводиш мене з розуму вдень? Чого ти в моїх думках щосекунди?!"

Марія зупиняється за крок.

— "Бо я — буря, яку ти сам викликав."

І… вона сміється.
Тихо. Саркастично.
Її сміх — як ніж.

Він мовчить.
А потім — повільно підходить і хапає її за талію, стискаючи сильно, але з трепетом.

— "Ти вбиваєш мене, Маріє."
— "То вмри красиво, Денисе."

І вже за секунду — її губи на його.
Пристрасть. Стихія. Розрив.
Склянка падає на підлогу. Він зриває з неї перли. Вона розстібає йому сорочку — ніби вириває контроль з рук.

Марія шепоче:

— "Ти витримаєш мене, Кревцов?"

Він ричить їй у вухо:

— "Я зроблю тебе… своєю дружиною, Пані Кревцова."