Глава 19: «Тонка межа між владою і божевіллям»:

Вечір. Тенхаус. Її територія.

Двері зачинились — чітко, сухо, як удар печатки в кінці вироку.
Марія Іванівна стояла біля вікна, спиною до Кревцова, у чорній мереживній білизні, витонченій і безсоромно елегантній.

— "Ти прийшов, як щеня. Слідом за запахом моїх парфумів."

Його погляд ковзав по вигинах її спини, по тонкій талії, по чорному мереживу, яке здавалося зброєю.
— "Ти граєш. Але я вже не просто гравець. Я у пастці."

Вона повільно обернулась. В її руках — келих червоного вина. В її очах — спокій бурі, яка ще не вибухнула.

— "А ти думав, яким буде кінець, коли підписував угоду з дияволом?"

Він зробив крок до неї. Вона не зрушила.

— "Я думав, ти людина."

— "Я? Ні. Я — вирок. І знаєш, що найцікавіше? Ти мене сам собі призначив."

Марія відпила вино. Повільно. Вона була королевою, і він — всього лише лицарем, який впав до її ніг.

— "Ти хочеш мене? То доведи, що заслуговуєш."

Вона кинула йому на ліжко свою шовкову сорочку, залишившись лише в мереживі.
— "Ти втрачаєш контроль, пане Кревцов. І я відчуваю це — у кожному твоєму вдиху. Ти тремтиш не від бажання. Від страху. Бо розумієш: я зламаю тебе."

І в той момент… він здався.

Він кинувся до неї, як голодний — не до тіла, до вогню. Її сміх — короткий, насмішкуватий — розбив його гордість на друзки.

І в ту ніч, під бурею, коли грім гуркотів за вікном, Кляченко Марія Іванівна була не коханкою. Вона була стихією.

А на ранок…

Кревцов сидів на бордюрі, босий, у розкуйовдженій сорочці. На шиї — сліди її нігтів. На ключиці — відбиток її червоної помади.
Прохожі дивились з острахом.

А він сидів і шепотів сам до себе:

— "Я втратив розум. Я підписав договір з дияволом. І… мені цього мало. Я хочу ще."