Глава 15: Пані Кляченко та пан Кревцов

Зала офісу компанії «K Group». Скляні стіни, дзеркальна підлога, шелест кроків у дизайнерських туфлях, ділові костюми, стримані голоси — все як завжди.

До тієї миті, поки не з’явилася вона.

Марія Іванівна Кляченко — у темно-синьому костюмі, ідеально скроєному, з червоною помадою, туфлі-шпильки стукали об підлогу наче постріли. Вона йшла впевнено, в її очах — блиск сталі, у жестах — безапеляційна рішучість.

А поруч — Денис Кревцов. Уважний, мовчазний. І трішки розгублений. Уперше.

— «Пане Кревцов», — її голос пролунав різко. — «Ідіть за мною.»

І не дочекавшись відповіді — схопила його за краватку.

У залі стихло. Хтось ледве не розлив каву, хтось завмер із телефоном біля вуха. Але вона тягнула його через коридор, мов хижачка, яка сама обрала собі жертву.

Її кабінет — просторий, стриманий, з панорамними вікнами. Двері зачиняються.

— «Ти що—» — почав було Кревцов, але не встиг.

Вона вже притиснулась до нього, її рука на грудях, очі палають.

— «Ти витримаєш мене, пане Кревцов?» — прошепотіла вона, притискаючи його до стіни.

— «Я не просто витримаю…» — він відповів тихо, його рука ковзає по лінії її талії, губи майже торкаються шиї. — «Я зроблю тебе своєю жінкою. Пані Кревцова.»

Марія зупиняється. На мить.

А тоді — вибух.

Їхні тіла зливаються в бурі пристрасті — не ніжній, а дикій, некерованій. Вона — гостра, як лезо. Він — напружений, як зведений лук. Її пальці зривають з нього піджак, його руки — рвуть гудзики з її сорочки.

Це не кохання — ще ні. Але це початок вогню, від якого згорить усе, що було до того.

На столі її документи зсуваються додолу, його годинник летить на килим, її сміх — короткий, глухий, хрипкий. Він бачить її вперше — справжню. Живу. З пристрастю в очах.

— «Ти все ще хочеш це, Кревцов?» — шепоче вона, облизуючи губи.

— «Я хочу тебе. Всю. Навіть ту частину, що здатна зруйнувати мене.»

І вони падають разом — у темряву, у вогонь, у те, що не піддається контролю.

Пані Кляченко більше не тікає.
Пан Кревцов більше не стримується.

А за стінами — офіс дихає тишею.

Бо всі знають: він зайшов до її кабінету… і більше ніколи не вийде тим самим.