Глава шоста: Один номер, одне ліжко і... диявол у спідниці

— "Я не зрозумів, ви ж бронювали два номери?"

Кревцов зиркнув на адміністратора готелю, той тільки знизав плечима, показуючи на екран:

— "Вибачте, пане, система підтверджує одне бронювання. Вільних номерів наразі немає, місто переповнене через економічний форум. Це останній номер, люкс, щоправда… двоспальне ліжко. Але комфорт — гарантовано."

Кревцов повільно обернувся до Марії.

Вона стояла поруч із валізою, в бездоганному костюмі кольору графіту, зібраним волоссям і спокійним виразом обличчя, що не пророчив нічого доброго.

— "Гадаю, це не проблема, пане Кревцов?" — холодно мовила вона.
— "Можу спати на підлозі. Я не кусаюсь."

— "На відміну від мене," — кинула вона, проходячи повз нього до ліфта.
— "Ходімо. Я втомлена. Цей контракт — єдине, що я сьогодні готова обговорювати."

Номер був просторим, з панорамним вікном, видом на нічне місто і... величезним двоспальним ліжком посередині.
Кревцов опустив валізу. Марія зняла піджак, акуратно повісила його, витягла з сумки ноутбук і сілась за стіл.

— "Ми тут працювати, чи ви планували вечір з романтичним відтінком, пане Кревцов?"

— "Мені здається, ви уявляєте мене більшим ловеласом, ніж я є насправді."

— "Мені здається, що я вас уявляю саме таким, яким ви є. Самовпевнений. Трохи небезпечний. Але не дурень. Інакше ви не підписали би контракт, у якому я — основний юрист."

Кревцов пройшовся кімнатою, стискаючи в руках склянку з водою. Поглянув на неї.
Вона друкувала щось, не підводячи очей.

— "Я ж казав — я хочу співпрацювати. А ще хотів зрозуміти, що в тобі такого, Кляченко, що всі бояться підійти."

— "А зараз?"

— "Зараз..." — він зробив ковток, — "я розумію, що я підписав договір не з компанією. А з дияволом. У бездоганних підборах і з язиком, як бритва."

— "Нарешті починаєте думати, пане Кревцов."

— "А ви завжди така?"

— "Вечеряєш зі мною — відчуєш сарказм.
Фліртуєш — натрапиш на кригу.
Захочеш торкнутися — залишишся з порожніми руками."

— "І все ж... я тут."

Вона підвела очі.
Хвилина мовчання. Погляди схрестились.
І в цій тиші — не було ані натяку на романтику. Тільки повага. Напруга. Гра двох сильних.

— "Добраніч, пане Кревцов. Я спатиму справа. Якщо зайдете за межу — вдарю."

— "А якщо я захочу, щоб ви вдарили?"

Вона усміхнулась краєчком губ.

— "Тоді запам’ятайте: я б’ю так, що закохуються не в мене… а в землю, об яку я вас покладу."