Глава п’ята: «Пані Кляченко»

Кабінет Кляченко Марії Іванівни був таким, якою була вона сама — строгий, елегантний, без жодної зайвої деталі.
Чорно-білі картини на стінах. Темне дерево. Срібна кулькова ручка, що лежить ідеально рівно.
Навіть світло з вікна ніби боялося падати криво.

Кревцов зайшов, упевнено тримаючи в руках папку з контрактом.
Він завжди входив так, ніби кімната вже належить йому.

Марія навіть не підвела очей.

— "Сідайте, пане Кревцов. Але коротко — я зайнята."

Він сів навпроти, нахилившись трохи вперед, ніби хотів прорвати її холод стильною харизмою.

— "Маріє, я…"

Вона повільно підвела очі. Гострий, стриманий погляд. Як бритва, загорнута в оксамит.

— "Пане Кревцов."

Він зупинився.

— "Прошу називати мене тільки «Пані Кляченко» або «Марія Іванівна». Формальність — моя броня. Навіть Володар Креч не дозволяє собі фамільярності."

— "А якщо я хочу трохи тепла у спілкуванні?"

В її очах з'явився холодний вогник.

— "Тоді вам варто звернутись до каміну. Я — не джерело тепла."

— "Холодно. Але красиво."

Вона зробила паузу. Посмішка — кута, беземоційна.

— "Дякую. Краса — це єдине, що в цій сфері дозволено мати жінці без виправдань. Але не плутайте її з прихильністю."

Він на мить замовк. У його руках контракт з новими умовами.
Вона взяла його злегка, наче щось буденне, і вже через хвилину виправляла пункти, ніби ті були написані дитиною.

— "Ви переплутали юридичну термінологію тут, тут і тут. Це робота не бізнесмена, а базарника, що торгує словами."

— "Я звик керувати, не підбираючи формулювання."

— "А я звикла, щоб кожне слово мало вагу. Саме тому я тут, а не на рекламному банері з білизною."

Він усміхнувся. Щиро. І трохи розгублено.

— "Ви — загадка, Пані Кляченко."

— "Ні. Я — рівняння, яке вирішується тільки мною. Вам лишається або поважати, або піти."

Він мовчки підвів брови. І... залишився.