Глава третя: "Знайомство з дияволом"

Будинок Креча був саме таким, як і його господар — величний, мов фортеця, стриманий, мов вирок, і водночас наповнений дивною теплотою.
Не показною — справжньою.
Теплотою, яку не купиш за гроші.

Кревцов Денис Борисович ступив за поріг із тією ж упевненістю, з якою заходив у ради директорів, але… тут щось змінювалось.

У повітрі — аромат свіжої випічки й кави.
На підлозі — іграшки.
У вітальні — дитячий сміх.

Він завмер.

А тоді — побачив Ніколь.

Вона сиділа у візку, ніжна, усміхнена, з довгим світлим волоссям, що спадало хвилею на плечі.
Її руки тримали маленьку дівчинку, Софійку, яка щось емоційно розповідала.

Поруч — хлопчик років восьми, серйозний, з холодними очима і світлим волоссям.
Владик.

Але очі… не дитячі. Занадто дорослі.

— "Кревцов, проходь." — голос Креча вивів його з заціпеніння.

Владислав Ярославович підійшов до дружини, схилився, поцілував її в чоло.

— "Кохана, подивись на цього чоловіка й запам’ятай його таким, як є."

Ніколь підвела на Дениса спокійний, добрий погляд.

— "Він сьогодні підписав договір із дияволом."

Денис ледь помітно смикнув бровою.

— "З тобою?" — з усмішкою.

Креч усміхнувся самими очима, але без жарту:

— "Ні. З нею."

У дверях кухні з’явилась вона.

Кляченко Марія Іванівна.
Сувора. Холодна. У класичному костюмі. Без жодної посмішки.

Вона кивнула Кречу, ніжно обійняла Ніколь за плечі, і коротко подивилась на Дениса.

— "Пане Кревцов."

Його серце стиснулось.
Бо зараз, уперше, він зрозумів:
це не гра.
Вона — не маска.
Це — її суть.

І коли Софійка тягне до Марії ручки й каже:
— "Тьотю Машо, почитай казочку!"

А Кляченко — посміхається. Тільки тоді. Тільки для дитини.

Денис розуміє —
Він вступив на територію, де правлять любов, вірність…
І жінка, яку не візьмеш силою.