Глава друга: "Договір із дияволом"

У темному лаунжі з панорамними вікнами, де Київ розливався вогнями під ногами, стояли дві фігури.
Мов тіні.
Мов шахісти на чорно-білій дошці великого міста.

Креч — з холодними очима, з келихом віскі в руці.
Кревцов — спокійний, хижий, з ледь помітною усмішкою.
Його погляд не блукав.
Він дивився прямо. Прямо у вічі Володарю.

— "Я хочу співпрацювати з тобою, Крече."
— "Це не новина. Всі хочуть." — байдуже кинув Владислав Ярославович, зробивши ковток.
— "І я хочу, щоб у цій справі була замішана Кляченко."

Тиша.

Креч навіть не моргнув.
Просто поклав келих на мармурову поверхню столу і повільно обернувся.

— "Повтори."

— "Я хочу її бачити у переговорах. Вона розумна, рішуча, чесна. І красива."

— "Дене…" — почав Креч і ступив ближче, мов лев, який ще не кинувся, але вже нависає.
— "Ти граєш в небезпечну гру."

— "Я вмію грати."

— "Ти не розумієш." — голос Креча став нижчим, тихішим, але від того ще страшнішим.
— "Ти хочеш підписати договір з дияволом. Не з нею. Зі мною."

Кревцов зустрів погляд.

— "Ти боїшся?"

— "Я боюся за тебе." — різко.

Мов грім.

— "Кляченко — це не жінка, з якою можна фліртувати між рядками контрактів. Вона не твоя здобич. Вона — структура. Принцип. Вона — як кодекс. І якщо ти зламаєш одне правило — вона зітре тебе з лиця землі. Повільно. Холодно. Без жалю."

Кревцов посміхнувся. Не самовпевнено — з викликом.

— "Може, мені час спробувати жити за її правилами?"

Креч втупився в нього довше.

— "Тільки якщо ти дійсно готовий на все."

— "Я хочу грати по-чесному, Владиславе."

— "Тоді будь обережним. Бо Кляченко Марія Іванівна — остання людина, яку можна втратити й залишитись цілим."