Глава перша: "Немає ідеальних жінок… але вона — виняток"

Денис Кревцов не вірив у винятки.
В його світі всі люди були схемами.
Всі — частини системи, яку він контролював.

Жінки — прикраси. Красиві, бажані, але... функціональні.
І жодна — не могла зупинити хід його думок.

Жодна, поки він не побачив її.

Вона з’явилась, як різкий порив холодного вітру у задушливому залі.
Така ж свіжа.
Така ж безкомпромісна.

Кляченко Марія Іванівна.
Бездоганний костюм кольору антрациту.
Тонкі пальці, що тримали келих вина, мов скрипковий смичок.
Хода — рівна, ніби на судовій трибуні, де вона звикла перемагати.
Очі — як лезо, холодні, світло-сірі, пронизливі до кісток.

Він бачив її тільки одну хвилину.
І вже… не міг перестати думати.

Вона не сміялася з його жартів.
Не зацікавлено дивилася, не намагалася зачепити поглядом.
Вона просто була.
Як факт. Як постанова суду.

«Немає ідеальних жінок… але вона — виняток», — думав він, коли вранці, за сніданком, раптом зловив себе на тому, що шукає її ім’я у новинах компанії Креча.

«Хто ти, Кляченко? Що в тобі таке, що мені захотілось тебе не спокусити, а вивчити?»

Він бачив, як вона проходила коридорами, не дивлячись ні на кого.
Він бачив, як вона кидала фрази, від яких червоніли навіть прокурори.
І він бачив… як вона ставила руку на плече дівчині у візку — ніжно, коротко, по-сестринськи.

«Ти крижана. Але ти жива. В тобі є серце. І саме воно — мене лякає.»

Бо серце — це завжди ризик.
А Денис не ризикував.
Він ніколи не закохувався.

Але сьогодні, коли закривав за собою двері офісу і зупинився біля вікна, дивлячись на вечірній Київ, він подумав одне:

«Я знайду спосіб достукатись до тебе, Кляченко. Не як мисливець — як чоловік. Бо якщо я й маю впасти — то тільки через таку жінку, як ти.»