Крижана фея

Крижана фея
 Найулюбленішим її звуком був скрип леза ковзанів об кригу. Часто він заміняв їй музику, деколи – жахав, а бувало, що викликав страх. Але сьогодні була лише впевненість. Завтра – найважливіший день у її житті. 
 Скрип ковзанів об лід. Поворот, вигин тіла, стрибок. Вона відштовхнулася з усієї сили. Прокрут. Перший, другий… А потім сильний удар об лід, що обпікав, немов вогонь. Нестерпний біль у хворій руці, яка давала про себе знати щоразу, коли Настя падала. Знову не вийшло. Серце здавлювала образа й внутрішній біль. Питання «чому так?», яке не мало відповіді. Погляд на тренера, яка знову несхвально дивиться на свою ученицю. 
 Настя встала й обтрусила коліна від снігу, що прилип до легінсів. Дівчина безнадійно подивилася на пусті трибуни, але мами там так і не побачила. Ну що ж, у неї знову робота й купа справ, а часу бодай подивитися на катання доньки шалено бракує. Ці виправдання Настя чула неодноразово. Ну що ж, вона вже звикла кататися сама, звикла, що у школі у неї немає друзів, звикла тримати усі свої думки в голові. Міцно стиснувши кулаки, вона проїхалася льодом до бортика й глянула на годинник, що висів під самою стелею величезного залу. Майже п’ята. Останній раз. Дівчина розігналася й упевнено зайшла на стрибок. Зараз усе вийде, вона зможе… Але ні, знову удар, знову крига обпікає своїм холодом долоні й ноги. Пальці стиснулися у кулаках й вдарили об лід. Чому?! 
 Далі – слова тренера про те, що, можливо, вона сьогодні не в формі й завтра усе вийде, але Настя не була впевнена, що зможе. Це вже не перше погане тренування, не вперше вона падає. Вона стомлено йде в хол і знімає ковзани. Краєм ока поглядає на лід. Там Оля, яка ідеально виконує стрибки. І от знову, немов хоче поглузувати з неї, робить черговий неймовірно граціозний стрибок. Настя чує, як тренер хвалить фігуристку, а в самої серце стискається від злості й образи. Вона теж так могла б, але чомусь не виходить. А може, вона прийшла не у той спорт? 
 Настя прощається з тренером, одягає довге жовте пальто і йде на вулицю. Холодне повітря трішки освіжає й розвіює злість на себе. Дівчина ступає кілька кроків широкою вулицею, відчуває, як болять ноги після довгих годин на ковзанах. Додому зовсім не хочеться, та й все одно немає жодного настрою робити домашнє завдання чи з будь-ким спілкуватися. Оминула черговий провулок й завернула до парку. Найчастіше тут Насті ставало легше. Йдеш поміж довжелезних стовбурів дерев, що пнуться у небо, по якому літають хмарки, схожі на дивовижні замки зі шпилями чи височезні брами, розгрібаєш ногами листя, яке встигло нападати за день, спостерігаєш за закоханими парочками, що трапляються ледь не на кожному кроці… Здається, тут можна відпустити усе погане, усі думки й образи, які сидять у голові й не дають розслабитися, забуваєш про невдале тренування й біль у руці від численних падінь, невдоволений погляд тренера й граціозні стрибки конкуренток. Тиша парку заспокоювала Настю, часто саме дерева були найкращими її психологами, які вміють слухати краще, ніж будь-хто з людей. Вони не дають поради й не вказують, як жити, не доводять свою точку зору й не розповідають про людські недоліки. Вони просто мовчазливо слухають тебе, і від цього стає легше. 
 Прогулюючись стежинкою й занурившись у свої думки, Настя й не помітила, як сутінки сірим шлейфом лягли на дерева, натрушуючи на гілки сон. Стишувався дитячий сміх, ставало менше мамочок із візочками, а закоханих пар усе більшало. Все ж, як не крути, вечір був найромантичнішим часом доби.

Дівчина натрапила на пусту лавочку й присіла відпочити. Потрібно було зібрати думки докупи й все добряче обдумати. Завтра – один із найважливіших днів у її житті, змагання, до яких Настя так прагнула. Вона не має права їх програти й поступитися зарозумілій Олі, нехай конкурентка й стрибає вправніше. Вони довгий час каталися на рівних, займаючи на змаганнях призові місця, але останнім часом Насті почало бракувати уважності й обережності, почалися важкі падіння і нестерпний біль у руці, проте дівчині все ж вдалося вивчити стрибок у чотири оберти – той, який не вдавався Олі. Фігуристка була впевнена, що саме він допоможе їй обігнати конкурентку на завтрашніх змаганнях, але тепер, коли вона падає навіть із найлегших стрибків, навряд чи щось вийде, і цей козирний четверний вона виконати не зможе, ще й осоромить тренера у всіх на очах. Ні, вона не може так вчинити. Може, краще знятися зі змагань? В неї однаково нічого не вийде й Оля завжди буде кращою і граціознішою, під яку музику Настя б не каталася. А їй так подобалася ця «Місячна соната» Бетховена, така ніжна й чуттєва, під яку вона немов літала кригою, деколи лише кінчиком леза ковзанів торкаючись льоду. Дівчина так пишалася цією програмою, а мама так і не прийшла, навіть одного разу не глянула, як вона катається під цю чарівливу музику. У цьому Настя завжди заздрила Олі: її батьки постійно приходили на тренування, підтримували доньку, дарували квіти після перемог на змаганнях, хоча працювали й втомлювалися на роботі так само багато, як і її мама. 
 З очей мимоволі потекли сльози. Настя рідко плакала, але зараз було особливо боляче. Злість, змішана з образою на себе стикала її серце й немов виїдала із середини. Усвідомлення того, що вона зовсім одна, гнітило дівчину, хоч приходило нечасто: зазвичай юна фігуристка думала про тренування й те, як покращити техніку стрибка, а часу на образи зовсім не вистачало. 
 Ставало дедалі холодніше. Дівчина помітила сніжинку, що кружляла у повітрі, немов танцюючи якийсь химерний танок із вітром, а потім сіла їй на носа й розтанула. Мов крижана фея, що жертвує себе заради того, аби довідатись, яке на дотик тепло. Колись мама обожнювала вигадувати для дівчини казки, і найчастіше вони були про сніжних королев чи крижаних красунь. Ще маленькою Настя уявляла себе якоюсь сніговою королевою, катаючись на ковзанах. Білосніжних фей ставало дедалі більше – і от уже сипав на землю лапатий сніг. 
 Щось завібрувало у кишені пальта. Настя неохоче витягла телефон. Мама. Говорити зовсім ні з ким не хотілося, але дівчина все ж узяла трубку. Мама знову намагалася грати роль, роблячи вигляд, ніби їй цікаво, як пройшов день її доньки. 
-Чому ти не приїхала сьогодні? Ти ж знаєш, завтра у мене важливий день? – запитала дівчина обурено, проте у відповідь – лише виправдання. Багато справ, купа роботи, важкий день… У горлі щось боляче здавило. Настя збила виклик й закрила обличчя руками. У голові лише єдине питання: «Чому Олина мама знаходить час прийти на тренування, а її мама – ні?». 
- Хей, ти чого? – Настя здригнулася, не очікуючи почути поруч із собою бодай чийсь голос. Виявилося, вона зовсім не почула, як на лавочку підсів хлопець, і тепер запитально дивився на неї. Густа чуприна, охайні риси обличчя, цікаві зелені очі. Дівчина ніколи раніше його не бачила й не зустрічала, та й що він тут робить о такій пізній годині? 
- Все добре, - звісно, йому не обов’язково знати про те, що коїться у її житті, проте потреба поговорити із кимось була настільки сильною, що дівчина не стрималась. Надто багато всього поганого у її житті, забагато болю й образ, а цей хлопець, імовірно, більше ніколи не з’явиться у її житті. – Просто мені дуже важко, я не можу впоратися з усім сама, а завтра змагання, і якщо я осоромлю тренера, то ніколи собі цього не пробачу. Моя мама ніколи не підтримує мене, вона завжди така зайнята, що не вистачає часу навіть поговорити зі мною. Я поняття не маю, що із цим робити. Може, я просто бездарність, а фігурне катання – зовсім не те, чим я маю займатися?